Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 16

– Козел! – Шиплю й відштовхую демона від себе. Ну як відштовхую, роблю спробу посунути цю стіну, але йому то що, він же прямо скеля.

– Не сподобалось? – Глумливо.

Стискаю щелепи й мовчу. А що казати? Сподобалось же! Щоб мене! Сподобалось! Тільки це ж нічого не означає, правда? Мій шлях все так же лежить у Долину!

– Ні. – Брешу. – Поганий з тебе коханець.

– О, справді? – Знущається, гад. – А я б сказав тобі не брехати, Ліліано, та дозволю, цього разу. Якщо тобі так цього хочеться.

Складає крила та йде від мене у темряву.

Ну й козел! Оце то не пощастило. В нас зі звабленням проблеми, як не в один бік, то в інший. На що

Дашка сподівалась, коли взагалі пропонувала мені цю ідею? Та якби я вміла щось подібне, то не страждала б рік зі своїм колишнім, який тільки й вмів, що докоряти, розкидати носки, витрачати мою зарплату, ще й сексу вимагати.

Поправляю свій нещасний одяг який вже давно потрібно змінити й вирішую, що певно такий прийшов час знову діставати сукню. Інших варіантів все одно немає.

Тож намагаюсь удати, що повністю спокійна й тільки тоді обходжу дім Арабата та підходжу до однієї з повозок, де лежать скрині. Окидаю швидким поглядом воїнів та Дашку з Шаалою у компанії Сеера та Мельхома й наосліп дістаю сукню. Притискаю тонкий матеріал до себе і йду у будинок. Сподіваюсь Арабат не буде проти, якщо я спробую хоч там привести себе у нормальний вигляд, бо чесно кажучи страшно навіть уявити на що я схожа.

Роблю крок вбік, щоб не потрапити на очі демону і не викликати у себе нове бажання вбити його безсмертне тіло і падаю., послизнувшись.

– Та щоб…. якого…

Сукня вилітає з рук на траву, руками влажу у щось вогке та липке, а в ніс б'є металевий аромат. Рефлекси й бажання дізнатись у що влізла спрацьовують швидше за мозок. Підношу руку до себе й від шоку втрачаю дар мови. Та я вляпалась у криваву калюжу.

Заберіть мене звідси, хто-небудь….. Бодай на день, мить! Бо це вже занадто.

Чия це кров? Чому тут, під повозкою? І невже ніхто не помітив, що тут хтось явно стікав кров'ю?

– Так і знав, що ти вляпаєшся. – Хмикає Демоняка над головою. Потім хапає за плечі й ставить на ноги.

– Навіть дякувати не буду. Хто тут помер?

– Той хто зрадив нас. – Стискає плечима закриваючи все світло від багаття неподалік.

– Ти його вбив?

– Я його розірвав, Ліліано. – Тихо, але з загрозою у голосі відповідає.

– Це тонкий натяк на щось? – Фиркаю й обережно відступаю від місця вбивства.

– Правильно. Будеш поводитись далі так, як поводишся, будеш нахабно підривати мій авторитет, заплатиш болем. Не забувай, печать все ще є.

– Як страшно! Великий і злий демон погрожує маленькій, беззахисній дівчині, якій не пощастило стати його нареченою та власністю.

– Не потрібно перевіряти наскільки я терплячий, Ліліано!

– Не потрібно знущатись і вести мене на заклання! – Гиркаю.

– Ніхто не веде тебе на заклання!

– А для чого ж ти мене тягнеш? Ти ж весь час уникаєш відповіді!

– Тому що вона тобі не сподобається. – Спокійно відповідає, наче ми тут не моє життя обговорюємо, а щось неважливе.

– Як можна бути таким? Не дивно, що ти не кохав, бо у тебе самого ніхто не закохається! Жодна нормальна дівчина! Ти ж садист!

Не знаю чому дозволяє піти. Очікувала, що схопить, поверне, знову посиплються погрози, але він не чіпає мене. Тож скориставшись цим швидко біжу у будинок Арабата плануючи слізно молити про відро води й дзеркало. Особливо після купання у крові.

– Вода у тій кімнаті. І дзеркало. Не потрібно дякувати. – Яскрава та зваблива усмішка Арабата зустрічає, як тільки вриваюсь наче вихор, у середину.

– Дякую! Щиро дякую!

Далі зовсім не хочеться говорити, тож я залітаю у кімнату вказану магом та не вірю своїм очам. Тут ціла ванна. Дерев'яна, але повна гарячої води, над якою піднімається пар.

Боже, нарешті! Благословення небес! Невже? Може удача тепер на моєму боці?

Швидко змиваю з себе весь бруд, без сорому вимилюю все запашне мило з ароматом лаванди, й почуваюсь чистою. Я так довго цього чекала. Що людині потрібно для щастя, правда? Ванна точно один з пунктів.

Витираюсь й встаю перед дзеркалом. Спіднє з мого світу тепер схоже на ганчірку, тож доведеться попрощатись з трусиками. Сукня, яку взяла зі скрині заляпана кров'ю мертвого зрадника, якого мені не шкода, чесно кажучи, хоч уявляти, як Сеер його карав зовсім не хочу. Але Арабат і тут постарався, адже на стільчику поруч лежить ще одна сукня. Вона з легкої тканини червоного кольору, і на мені, коли одягаю її, сидить ідеально. Ніби хтось пошив знявши з мене мірки.

Декольте не дуже глибоке, ура, на талії пояс, а далі спідниця легкими хвилями лежить до самої підлоги.

Чорне волосся заплітаю у косу, тут більше нічим йому не допоможеш. Недолік звісно, ні фену, ні плойки, нічого. Навіть резинки для волосся немає. Що за світ? Як тут жінки виживають?

Виявляється у ванній я провела достатньо часу, адже коли Дашка залітає у мою кімнату, волосся майже сухе.

– Тікаємо!

– Що? Як?

– Тобі що всі мізки відбило? – Фиркає тихо. – Всі сплять. Хіба це не шанс?

– Даш, ми на клятій горі, під боком Арабат, маг, знизу можуть чекати демони Еделя, а я до нього знову не хочу. Почекаємо. Нехай Сеер виведе нас з гір, а там і втечемо.

– Ооооо, подруга, все, так?

– Ти про що? – Дивуюсь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍