Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

То вашими устами мед бы пить!»[210]

Під час Переяславської ради Хмельницький проголошує:

«К вам речь держу, друзья мои, казаки, Украинцы, мои родные дети, Прошу у вас я слова и совета. И мы и наша праведная вера От иноземцов много потерпели, Пора бы нам и отдохнуть немного, А тут Господь спасенье шлет с небес; Московский царь, родной, единоверный Согласен нас и праведную Церковь На-век под свой покров высокий взять. Я, ваш гетман, и войска старшины, Как благодать, приемлем эту милость. Хотите ли и вы, казаки, с нами Присягу дать московскому царю На подданство России?..»

Народ, підкидаючи шапки, гукає «Волим! Волим!» А Хмельницький розчулено говорить:

«Исполнились теперь мои желанья! Обнимутся опять родные братья Так искренно, как мы с тобой, боярин!»[211]

І обіймає боярина Бутурліна.

Словом, маємо щасливий кінець — у дусі тогочасного російського імперського патріотизму.

Образ Хмельницького знайшов і сценічне втілення. У той час театр у Росії виконував приблизно таку саму роль, як нині відіграє кіно. Театральні вистави помітно впливали на публіку. Поява того чи іншого історичного персонажа на сцені була індикатором його популярності.

Поема «Богдан», на відміну від багатьох уже згадуваних творів російської літератури про Хмельниччину, є справді високохудожнім твором. І вона здатна була справити враження на читачів.

Першою спробою представити образ козацького гетьмана в російській драматургії стала комедія «Зиновій Богдан Хмельницький, або Приєднання Малоросії»[212], що з’явилася на початку 40-х рр. ХІХ ст. Уже назва вказувала на ідеологічне спрямування твору — у ньому використовувалася ідея приєднання України до Великоросії. Автором цього твору був Микола Хмельницький (1789/1791–1845), досить відомий на той час російський комедіограф, друг Олександра Пушкіна, який навіть вважався потомком Богдана Хмельницького[213]. Насправді рід цього козацького гетьмана згас ще у XVIII ст.

Комедія починається масовою сценою у Чигиринській діброві. Її учасники, як і в «Пролозі» до «Богдана Хмельницького» Рилєєва, розповідають про страждання, яких зазнають українці. Пани, старости й управителі, наче «п’явки товсті», п’ють народну кров. Панщина триває три дні. Козак Туха скаржиться, що «віднімають землю й воду, віднімають все, чого навіть сам Бог не забирає ні в злих, ні добрих...»[214]

Хоча твір є комедією, в ньому зустрічаємо низку патетичних монологів. Наприклад, Хмельницький, кинутий у в’язницю Чаплицьким (так у п’єсі звучить прізвище Чаплинського), вигукує: «Страждаю я, але тримаюсь. Бійся, злочинцю: насилля ведуть до свободи»[215].

Завершальна, п’ята дія комедії має назву «Звільнення Малоросії» і присвячена приєднанню українських земель до Московського царства. У фінальній сцені київське духовенство проголошує Хмельницького «Богданом, тобто Богом даним для порятунку України»[216].

Комедія «Зіновій Богдан Хмельницький, або Приєднання Малоросії» не мала успіху. Критики вважали її творчою невдачею драматурга. Навіть писали про те, що ця п’єса Миколи Хмельницького стала поганою послугою з боку нащадка його «великому предку», оскільки в ній образ козацького гетьмана, «сповнений вражаючого драматизму», автор «хотів втиснути у вузькі рамки комедії»[217].

Певно, варто погодитися з такою оцінкою. Але цей драматичний твір, який писався для широкої публіки, засвідчив, що Хмельницького російське суспільство готове сприймати передусім як діяча, що приєднав Малоросію до Великої Росії. Це сталося і завдяки «Історії русів», яка мала значне поширення, і завдяки «Історії Малої Росії» Бантиша-Каменського. Такий погляд на Хмельницького як «приєднувача» чи «возз’єднувача» фактично став офіційним.

У другій половині ХІХ ст. у російській літературі з’являються ще кілька творів про Богдана Хмельницького. Це, зокрема, п’єси Олександра Соколова (1840–1913)[218] та Миколи Маклакова (1811 чи 1813–1882)[219]. Перший був професійним письменником, писав п’єси, романи. Також зарекомендував себе як журналіст. Другий працював лікарем. Для нього література, радше, була хобі.

Історична драма «Зиновій-Богдан Хмельницький, гетьман Малоросії» Соколова[220] йшла в сезон 1865 р. на сценах Петербурзького Олександринського та Московського Малого театрів. Опублікована була пізніше — у 1903 році.

У цій п’єсі також на початку, як це бачимо в згадуваній комедії Хмельницького, говориться про народні страждання — про гоніння на православне духовенство, про закриті храми, про поховання невідспіваними християн тощо. Драма починається з відомого епізоду на хуторі Суботові, де поляки вчинили збитки для Богдана Хмельницького.

Далі, закономірно, розвивається ідея помсти за вчинені кривди. Має вибухнути народне повстання. І з’явитися вождь. На це — Божа воля. Один із героїв п’єси, запорожець Олександр Білик, говорить:

«Избранника укажет Вам Господь... И Бог пошлёт главу, благословив на битву...»[221]

Цим вождем і стає Хмельницький, який зі сцени проголошує патетичні промови. Ось одна з них:

«Клянусь тебе, о, родина святая, Что эту саблю я не отпущу в ножны До той поры, как, кровью истекая, Не рухнет Польша в прах! До той поры, пока бесчестье наше, Бесчестье жён, бесчестье дочерей