Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

И слёзы горькие несчастных матерей Не будут отмщены»[222].

У наведеній промові, як і загалом у п’єсі, відчутні антипольські акценти. Це не дивно. П’єса з’явилася на театральній сцені незадовго після польського повстання в 1863–1864 рр. Тоді запит на антипольські твори в Російській імперії знову став актуальним. І п’єса Соколова цілком відповідала тодішньому ідеологічному тренду.

Завершується вона (що закономірно!) монологом-пророцтвом Хмельницького про майбутнє возз’єднання Русі, тобто України й Московії:

«Да, недалёк уж час, В который клик, подобно грому грянет: Ура! Победа! Родина моя, Ты будешь спасена от рабства и презренья! В недальнем будущем вот-вот судьба твоя: Сольёшься ты с семьёй Руси Великой, Как с Чёрным морем Днепр слился...»[223]

Експлуатуючи тему Хмельниччини, Соколов не обмежився лише п’єсою. Він написав об’ємний роман «Зиновій-Богдан Хмельницький, визволитель Малоросії», який побачив світ у 1888 р.[224] У цьому творі письменник повторив ті самі ідеї, що були в його п’єсі: Хмельницький, ображений поляками, мстить за народні страждання, здобуває низку перемог і в кінцевому результаті «возз’єднує Русь».

Певно, в контексті антипольського ідеологічного тренду варто осмислювати й появу драми «Богдан Хмельницький» Миколи Маклакова. У 1871 р. вона побачила світ у журналі «Беседа»[225]. Пізніше була поставлена в Московському Малому театрі з участю відомої акторки Марії Єрмолової.

Епіграфом для своєї драми Маклаков обрав слова з «Анналів» Тацита: «Я починаю оповідь про часи, сповнені нещасть, численних жорстоких битв, смут і розбрату, про часи дикі й важкі...»[226] Такий початок налаштовував на епічний лад.

У ньому говориться про народні біди. Козак Ганжа, який приїхав із Запоріжжя й потім став соратником Хмельницького, каже: «Збезчещене в нас чесне духовенство, попів по вулицях волочать і, граючись, спотворюють їхні обличчя; ксьондзи ж по селах у таратайках їздять, а возять їх не коні, а дівчата...»[227] Козацьке повстання, зрозуміло, подається як помста за кривди. Ще до його початку козаки говорять, що їх повинен очолити не хто-небудь, а Богдан Хмельницький[228].

Останній постає як розумна, прониклива людина, яка може перехитрити своїх ворогів. Шпигун-єзуїт Черневич так говорить про гетьмана: «Ещё и в школе наших езуитов он мастер был глаза всем отводить... / Ох! Много ж загубил я с ним ищеек!»[229] Про хитрість Хмельницького свідчить також Іван Виговський[230], який у творі постає зрадником.

П’єса не позбавлена авантюрних інтриг. До Хмельницького підсилають полячку Юзефу, що стає його коханою й шпигує за ним. Але гетьман із нею обережний — не втрачає голову. Юзефа дає таку йому характеристику:

«Умён, как пробощь, и на взгляд не дурен, и любит, любит! Только в том беда: хоть тресни, а ни в чём с ним не столкуешь; ты скажешь да, а он вот нет да нет! Упрям, как вол, хитёр, как кошка...»

Завершається цей викривальний монолог такими словами на адресу Хмельницького: «Ты недруг Польши и еретик проклятый!»[231]

Натомість інша дама серця Хмельницького, Ганна Золотаренко, зовсім інакше характеризує свого коханого. Вона іменує його богатирем, «борцем за віру й Божу правду» (як тут обійтися без православної апологетики!), вважає, що багато хто має так, як Хмельницький, любити Україну[232].

Сам гетьман теж заявляє про свою любов до рідної землі. Наприклад, говорить таке:

«...перед бедой народной бледнеет всякое иное горе; и пред великою отечества семьёй ни жинки нет, ни брата, ни отца, а есть одна нам матерь — Украина»[233].

Себе Хмельницький репрезентує як харизматичного лідера, діяння якого визначені Божим промислом. Згадуючи про урочисту зустріч у Києві, він говорить:

«И Киев православный нас встречал, Как избавителей, с молитвой и слезами, И падал ниц народ передо мной... Да полно, правда ли? Уж я ли это? Нет, Господи! Твоё то было дело! Ты сам к тому нам помощь подавал И от ярма постыдного избавил»[234].

Михайло Старицький походив із дворянської родини колишньої Гетьманщини, мав козацьке старшинське коріння. Відомий він передусім як український театральний діяч, засновник «театру корифеїв». У своїй театральній діяльності Старицький неодноразово звертався до козацької тематики. У цьому плані, зокрема, заслуговують на увагу його драми «Богдан Хмельницький» (1897) та «Маруся Богуславка» (1899).

Промовистою є фінальна сцена п’єси, де помираючий гетьман пригадує присягу московському царю в Переяславі.

Згадувані твори Соколова й Маклакова, як і комедія Миколи Хмельницького про свого знаменитого предка, не користувалися великою популярністю. Вони були маргінальними явищами в російській літературі ХІХ ст., яка так і не змогла створити яскравого й резонансного твору про Хмельниччину.

Такий твір для російської літератури створив українець Михайло Старицький (1840–1904)[235]. Мається на увазі роман-трилогія «Богдан Хмельницький». Твір писався російською мовою, друкувався теж у Росії. Так вимагали політичні, а також матеріальні обставини, в яких опинився письменник. Тобто цю трилогію