Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

щось підказувало полковнику: треба рухатися кудись далі. І він лягав, прокручував оте клятуще кіно, з самого початку, майже дворічної давності: блін, во, вже пітора року без роботи, без грошей вірніше, а без роботи то цілих два, і заливаюсь гіркою рівно рік, не так багато, як для початківця алкаша. Якого хріна цей недоносок преться у очі, ще б раз пристрелив і рука не затремтіла.

— Мені снився Китаєць, — говорить Ракша, наче у нього болять всі зуби. Він підступився до вікна. Вітер розхитував верхівки дерев. Банально, але аж сльози накочуються на очі. Шматок поштового відцдення, неправдоподібно синій, казенний, майже тобі тюрма. Скрізь тюрма. Липкий піт, трупного, бурштинового кольору напевне. Треба щось з цим робити. Зараз, чого доброго, вона закричить. На німфоманку зовсім не подібна, а ти їх взагалі коли-небудь, віслюче, бачив? Там ще півпляшки віскі.

— Лягай, — у неї простий, без награного ідіотства голос, без отих наворотів. — Розкажи про Китайця. Розкажи трохи про себе. Хоча я про тебе більше знаю, ніж тобі видається. Але треба колись вибалакатися. Навіть чоловіку.

Їх віддалила розмова. Так, він думатиме, підігрітий наївністю закоханих, крокуючи услід курсу двадцять першого, повз посольство з білого каменя з червоним гербом і двотоловим орлом на ньому, — припинився, тицьнув дулю, подався далі, в якусь важку, як камінь невідомість; він перепочиватиме на зупинках, сидітиме і дивитиметься на велетеньку порожнину неба, або як чиясь добра п'ятірня; він так подовгу сидітиме, ні на що не сподіваючись, потім без зупинки дійде до своєї рідної ментовки, що на Солом'янці. Посидить там серед скляних акваріумів торгових будок і піде шукати її офіс. її він побачить відцалеку. Вибух сміху, тріпонула мідними кучерями, кільцями по плечах, обличчям своїм світлим, до зализаного, з проділом молодого чоловіка: очі відсутні, в себе. Вона знову така далека, торкнутися кортить, але якщо доторкнешся, то потрапиш на рекламного щита. Чим вона займається? Ракша не наважувався підійти. Сидів та вертів у руках німу мобілку. Звівся і пішов, чуючи як крик її голос: вона його побачила, вона його кликала, але він уперто манджлав трамвайними коліями, п'ятим шляхом, до низу, навіть гадки не маючи похмелитися, і повторював: «…Пресвята Діво Маріє…»

Він стояв перед церквою. Звалившись на коліна, окропившись потом, Ракша почав молитися, зовсім невлад, пригадуючи, як того вчила баба, дядько, сестри і таке інше. Він молився щиро, затято, але до храму не заходив. У проймищі з'явився священик.

— Зайди, — тихо сказав він.

— Недостойний.

— Юродство не дуже личить тобі, новонавернутому.

— Я думав, що навпаки.

— Юродство не для тебе. Зайди до храму і молись.

Храм просторий, але видно, що бідували, з селянськими лавами попід стіною, рушниками на образах. Ракша вдихнув затишок, але почав, дратуючись, щось вишукувати, наче чогось не вистачало, і очі забігали як у безпритульного пса.

— Якщо зайшов до храму, то нічого видряпуватися на дзвіницю, — почув з темряви голос, але кому він належить, Ракша так і не зрозумів.

Ракша знайшов ікону, найкращу, як йому видавалося, і примостився для молитви там. Зараз, — це як нічні спогади, і йому видавалося, що витягував він ті спогади, з липкої і смердючої багнюки, очищав дбайливо і клав перед іконою архцстратига Михаїла; зараз для нього все потонуло в якійсь тягучій зеленій мелясі, що стягувала всього його, вичавлючи астматичними уривками молитви; повз нього проповзло дитинство, з голодом, з соромом з'явитися у рваних штанях на вулицю; висохлі материні груди, від постійного нервування, психічних зривів, коли батька чи брата етапували або забирали до буцугарні; потім молоко, натоплене з дешевого, копійчаного морозива, — він хотів всього цього позбутися, чого майже не пам'ятав, навіть рідні не знали того, що зараз відкрилося йому, але відкрите навалилося на нього великим тяжким пластом, як хто землі навернув.

— Ти його повинен знайти, — тепла рука священика у зеленій рясі.

Ракша звівся і сів на лаву. Священик поруч. Погляд відсутній. Обличчя світле і втомлене. Погляд відсутній, дивиться мов у прірву. Такі бувають тільки у мерців або як у бомжів. Останню думку Ракша лякливо відігнав.

— Отче, це правда, що коли вирушаєш назустріч Богу, то завжди зустрінеш Бога?

Священик, не повертаючи голови, дивлячись на жовтий плин свічок, говорить:

— Не завжди, все залежить від тебе. Але йти обов'язково треба, хоч би ти кого не зустрів по цій дорозі. Але ти його обов'язково зустрінеш. Прийде час, година, що тобі відмовить увесь світ… Окрім одного Господа Бога.

— А якщо світ виявиться Господом Богом?

— Світ і є Господом Богом.

— Значить мені треба терпіти від Нього все — наругу, любов, ненависть.

— Ні, тобі треба перетерпіти, навчитися любові. Ти навчишся. Це прийде з літами.

Ракша вклонився, зовсім по-світському, хотів іти, але священик знову його зупинив, і проговорив:

— Ти повинен його знайти… — Обличчя блукаючого в пітьмі людських гріхів та шолудивих загадок.

— Кого, отче?

— Того, кого ти випустив через недомисел свій і невіру свою. Згадай два роки… Чоловіка, який стоїть на піску… Згадай… Багато смертей… Ще більше потім… Мертві жінки… Діти… Він убиває, він служить сатані, а думає — Богу… Ти його відпустив… — Очі священика наливаються кров'ю. Ракшу хилитає.

— Іди. Ти зрозумів, про кого йдеться. Тільки не бреши і не бери гріх ще раз на себе…

Ракша стояв дурень дурнем. Потім його перекосило всього, відкинуло назад, і він чітко побачив обличчя того фізика-біолога… Іван… Біл… Біл…

— Так, отче. Ото він і є. Я відчув, я побачив його, хоч не згадаю ніяк прізвища.

— Ти його забудеш: його обличчя, але не перестанеш шукати до тих пір, поки не знайдеш. Це твоя спокута.

І вони розійшлися врізнобіч. Ракша поплентав трамвайною колією, тяжкий думками, але радісний, несучи в голові тихий шемріт. Він поминув облуплений банний корпус, потім профтехучилище: весь залитий сонцем, неждано зрозумів, що її контора чи фірма поруч з церквою і що тут випадку не може бути. Ось вона, спокуслива змія початку. Досвід металево упав на плечі, і вперше Ракші закортіло вибалакатися, але не було перед ким, а те, що в церкві, то таємниця, тайна велика: і його зустріч з порядною жінкою, і його непорядна ніч, а що там ніч — ціле суче його, паскудне життя. Щось холодно лягло під серцем. Очі важкі, мов чужі. Вони мешкають в одному домі, — заспокоював він себе. Але що можна змінити? На ньому нависла невидима пляма, клеймо смертовбивчі. Позаду клаксонило авто. Забирай їх, мать його, Ракша почав давити фасон, витягувати мобілку, готовий огризнутися, зійтися