Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

аж із самого Києва, а ви поводитесь… перепрошую, як хлопчисько справжній! Ну чесне слово, товаришу Дунець, хіба ж вам ані крапельки не соромно…

– Я навпаки хочу зрозуміти, що ми тут робили протягом останньої години і продовжуємо робити, – відповів терапевт. – На початку шановний лектор обіцяв розповісти, яку користь опромінення малою дозою радіації несе для людини. Тоді як насправді по ходу лекції про людей він майже нічого конкретного не розповів. Навпаки, всі приклади стосувалися рослин і тварин. Що ж до людей…

– Перепрошую, товаришу Дунець, ви мусите знати, що експерименти над людьми заборонені цілою низкою міжнародних конвенцій. Такі дослідження можуть проводити лише різні фашиствуючі організації на зразок гестапівського товариства «Аненербе» або окремі есесівці-садисти, як-от лікар Менгеле. Однак для радянської науки подібний підхід із зрозумілих причин не є прийнятним. Отже, ми просто вимушені базуватися на непрямих даних та на паралелях щодо розвитку рослинно-тваринного світу під впливом радіаційного гормезису[94].

– Але ж ви наводили окремі приклади…

– Ви мусите розуміти, товаришу Дунець, що в житті може статися всяке. Якщо внаслідок випадкового збігу обставин людина отримає порцію іонізуючого опромінення, то кожен такий випадок документується, ретельно вивчається і порівнюється з наявними даними, отриманими по рослинах і піддослідних тваринах. Тому ваш жарт виглядає, м’яко кажучи, як мінімум недоречним. Як лікар, ви мусите розуміти делікатну специфіку предмета вивчення. Робіть висновки.

– Ну гаразд, гаразд. Припустимо. Але ж тоді ваша лекція мала б називатися якось по-іншому! Наприклад, «Про користь впливу малих доз радіоактивного опромінення на сільськогосподарські рослини і на тварин».

– Таку лекцію можна було б читати агрономам, зоотехнікам, ветеринарам та іншим фахівцям сільськогосподарського профілю, а ви лікарі. Отож і мусите донести до людей точку зору офіційної науки на дану проблему, щоб запобігти розповсюдженню нічим не обґрунтованих чуток та пліток…

– Чуток та пліток про що саме?

Доки тривала несподівана суперечка між одним з їхніх терапевтів і шановним гостем, присутні доволі стримано гомоніли: хтось дивувався необачною сміливістю Назара Амосовича й напівшепотом висловлював припущення, яким боком це йому вилізе; хтось обговорював прослухану лекцію, знехотя погоджуючись, що переносити результати з рослин і лабораторних пацюків на людей – підхід, м’яко кажучи, дещо сумнівний; а хтось відволікся на сторонні теми, пов’язані переважно із завтрашнім святкуванням Першотравня… Однак при згадці «чуток та пліток» як перші, так другі й треті раптом замовкли. Не вловивши раптового напруження аудиторії, лектор товариства «Знання» як ні в чому не бувало мовив:

– Чуток та пліток про можливу шкоду для населення від побудови в майбутньому у межах Хмельницької області атомної електростанції.

– Тобто?..

В актовій залі запанувала дзвінка тиша. Розуміючи, що все пішло не так, як планувалося, гість обвів ряди одноманітних білосніжних халатів і акуратних капелюшків безпорадним поглядом. Однак задкувати було надто пізно, отож він мовив з прихованою погрозою:

– Ви, товаришу терапевт, своїми недолугими жартиками так і не дозволили мені довести заплановану лекцію до логічного завершення. А воно наступне: так, у середньостроковій перспективі Партією й Радянським Урядом заплановано будівництво в межах вашої області сучасної АЕС. Агенти світового імперіалізму розпускають серед радянського населення нічим не обґрунтовані чутки та плітки щодо згубного впливу на людський організм навіть мікроскопічних доз радіоактивного опромінення. Отже, на противагу цьому, передова радянська наука має донести до людей правдиві відомості. Й кому це робити, як не вам – лікарям обласної клініки?..

– А якщо я не бажаю брехати людям…

– Як? Повторіть, товаришу Дунець, як ви сказали – «БРЕХАТИ»?

– Саме так, брехати, – не моргнувши оком, підтвердив терапевт. – Адже перенесення даних про вплив радіаційного гормезису з рослин та тварин на людей не є коректним, тому вся ваша лекція – це лише пустопорожня, нічим не обґрунтована балаканина. І доносити до людей такі, з дозволу сказати, відомості особисто я відмовляюся.

– Товаришу Дунець… чи добре ви подумали, перш ніж казати таке?

– Так, я добре подумав.

– А як же лінія Партії? Хоча до початку будівництва ще далеко, однак над проектом АЕС вже працюють фахівці…

– Товаришу головлікар!..

Той озирнувся до парторга, який прошепотів, затуливши долонею усміхнені губи:

– Ну, от вам і готова кандидатура на перекваліфікацію.

– Тихіше ви! Ми все ж таки в президії сидимо, незручно якось виходить… Отож давайте вже після свят, прошу! – так само затуливши губи долонею, прошепотів у відповідь головний лікар.

– Не після Першотравневих свят, а одразу ж по завершенні зборів ви викличете до себе цього розумника Дунця й запропонуєте йому пройти курси перенавчання на психіатра, – вів своє парторг. – Це мусимо вирішити зараз, щоб діяти максимально швидко. А от після свят вже мусить бути готовий наказ про те, що він направляється на перекваліфікацію.

– Не розумію, невже ви хочете втратити доброго терапевта й отримати натомість вельми посереднього психіатра?

– По-перше, невідомо, яким психіатром стане цей Дунець. Можливо, навіть добрим… А по-друге, якщо навіть поганим, то кадрову «дірку» завдяки йому ми нашвидкоруч заткнемо. А коли нам в область нарешті пришлють нормального психіатра – звільнимо його, й нехай забирається попід три чорти.

– Ви вважаєте, він погодиться на перекваліфікацію?

– А що йому ще лишається! – рикнув парторг. – Цей ненормальний привселюдно попер проти лінії Партії, за це його запросто можна витурити з «вовчим білетом» – тоді нехай хоч би санітаром спробує десь приткнутися! Чи сільським фельдшером… А так ви йому запропонуєте перекваліфікацію. Це добрий вихід, отож погодиться, бо діватися нема куди.

Головлікар кивнув, далі відвернувся від парторга і перевів погляд на лектора товариства «Знання», який тим часом встиг оволодіти ситуацією і з пропаганди користі від малих доз іонізуючого опромінення перейшов на піднесене оспівування мудрої лінії Партії.

Будинок по вул. Вишгородській, № 54, Київ, 5 липня 1970 року

Розчахнувши навстіж вікно, Мотрона Нечипорівна обережно висунулася з нього, поглянула спочатку ліворуч, потім праворуч і мовила:

– Воно-то, звісно, все добре, але ж автівки тут, мабуть, так і сновигають в обидва боки, так і сновигають.

– Ти щось кажеш, Мотрю?

– Кажу, що вікна у тебе просто на вулицю дивляться, а по ній же ж автівки туди-сюди сновигають. Отож, мабуть, в самісіньку спеку вікна тобі закритими доведеться тримати повсякчасно, – підвищивши голос і намагаючись чітко вимовляти слова, повторила Мотрона Нечипорівна.

– То й нехай собі, – розсміявшись, махнула рукою Таїсія Іполітівна. – Я вже все одно недочуваю, мені їхній шум не заважає.

– Та ну?! А ці… як там їх, в біса?.. Вихлопи – о, згадала! Як тобі влітку дихається, га? Коли вікно навстіж, як-от зараз.

– Ну що ти таке кажеш, Мотрю, – зітхнула господиня оселі. – Вихлопи ці знизу понад землею стеляться, а у мене ж