Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

четвертий поверх все ж таки. До того ж димно буває, тільки коли щось там проїде на цьому… як там його?.. На мазуті – о, згадала! Вантажівка якась чи щось таке.

– На мазуті дизелі їздять чи як їх там, – авторитетним тоном додала Христина Архипівна. – Я знаю, у мене племінник на такому їздить.

– Ну от, з’ясували! А від тролейбусів які ж вихлопи?! Тут електрика в дротах, тут все чисто. Та й коли вітер з Пущі-Водиці віє… От як зараз.

– Так, до Пущі-Водиці від тебе рукою подати, і це мені в твоїй квартирі особливо подобається, – погодилася Христина Архипівна. – Місце тут і справді знатне. От тільки кіно це… імені Шевченка[95]…

– А що тобі те кіно?

– Та шумно ж мабуть ввечері, коли сеанси.

– Нічого не шумно, облиште. До речі, тут до Інституту геронтології[96] рукою подати, отож якби місце було шумним або чадним, то інститут цей, мабуть, приткнули б де завгодно, тільки не тут. Бо в геронтології цій старих людей вивчають. Тих, які живуть довго, чи я не знаю…

– Еге ж, Таю, вивчають. От тільки не нас з тобою та Мотрею.

– А хіба ж ми такі старі?..

– Тому дохторам отим і не інтересні!

Три літні жінки засміялися над вдалим жартом, однак Мотрона Нечипорівна все негайно зіпсувала, мовивши:

– А знаєте, дівчата… Ви як собі хочете, а от мені, наприклад, дуже бракує нашого старого дому на Подолі. Бо новий хоч і кращий, і квартирка окрема… а не те! Особливо нові сусіди… І хто ж міг знати, що мені на Борщагівці найбільше бракуватиме саме вас і…

Вона не договорила, проте інші прекрасно зрозуміли, що саме мається на увазі. Й негайно зажурилися. Ще б пак, адже більшу частину життя всі вони прожили в чотириповерхівці на початку вулиці Хорива, тепер же Мотрю Стригунець відселили на Микільську Борщагівку, Христю Каніболоцьку – загалом на лівобережжя до Дарниці, а тепер і Таю Згуріді викинули сюди, в район площі Шевченка й Мінського шосе. І хоча нові квартири були значно комфортнішими від їхніх осель на Старому Подолі, проте, з іншого боку, кожній доводилося звикати до чогось нового й незнайомого. Тим паче всі три жінки встигли поховати своїх чоловіків.

А тому зібратися разом на новосіллі у Таїсії Іполітівни було для них неабияким задоволенням. А ще вони запросили до свого пристаркуватого кола єдину молодичку – Агату Сивак. Насамперед тому, що вона уособлювала для них пам’ять про її діда-управдома, якого всі старі сусіди дуже поважали. До того ж у нову квартиру на Вишгородській вулиці Гатя немовби принесла якусь невидиму часточку атмосфери їхнього подільського будинку. Щоправда, молода жінка періодично полишала їхнє товариство, збігаючи на кухню. Як-от зараз: «Нічого, нічого! Ви посидьте тут, відпочиньте, поговоріть, а я поки що посуд помию». Мабуть, їй трохи незручно перебувати серед літніх жінок. Треба її якось розворушити…

Аж раптом…

– А у мене для вас, між іншим, сюрприз!

Сяюча Гатя увійшла до кімнати урочистою ходою, тримаючи у витягнутих руках закатану літрову банку…

– Гатю, це що таке? Невже баклажани по-грецьки?

– Так, тітко Таю, за вашим рецептом! Все зробила, як ви мене навчили. Спеціально зберегла на отакий випадок.

Банка домашніх консервів була урочисто виставлена посеред столу. Мотрона Нечипорівна, Христина Архипівна і Таїсія Іполітівна мимоволі замилувалися красою, яка просвічувала крізь ретельно протертий скляний бік літрової банки.

– Гатю, а де ж консервний ключ? – нарешті спохопилася господиня нової оселі. – Давай нарешті посмакуємо твоїми баклажанами! Чи будемо на них тільки весь час дивитися та слиною давитися?..

– Ой, тітко Таю, пробачте! – сполошилася молодиця. – Забула про ключ, геть чисто забула, дурепа така! Зараз принесу…

І під загальний сміх старих сусідок вона знов кинулася на кухню.

Ужгород, серпень 1970 року

Все ж таки є Бог на небі! Авжеж є…

Бо як інакше пояснити, що після стількох років еміграції йому все ж таки дозволили відвідати рідне лемківське село Волове, яке поступово розрослося до цілого селища і, тепер вже маючи нову назву – Міжгір’я, стало аж цілим районним центром! З іншого боку, ким він зараз є? Маючи сімдесят три роки від народження, яку небезпеку міг становити для окупаційної радянської влади навіть потенційно? Та жодної… От тому й дозволили.

От тому в українській секції Спілки словацьких письменників його дуже шанують. Більш того, явно заграючи з ним, ось буквально нещодавно присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв – і це при тому, що Чехословаччина (як і решта країн так званого соцтабору, який розумні люди називають поміж собою «соціалістичним концтабором») від кордону до кордону ретельно контролюється комуністичними спецслужбами. А отже, у відповідних відомствах абсолютно точно знають про бурхливу діяльність поета й журналіста Василя Ґренджи-Донського часів боротьби за право Закарпатської України на існування. Він же боровся, ще й як боровся!..

Отже, по ідеї, його мали б записати до лав затятих ідеологічних супротивників окупаційної комуністичної влади загалом та Української РСР зокрема. А тому про подорож до рідного краю (либонь, останню в житті) годі було навіть мріяти. Але ж таки дозволили! І пустили.

Попервах Василь Степанович думав, що це все ж таки пастка. Ну, припустимо, у себе вдома в Братиславі він є літературним авторитетом і до того ж ветераном руху Опору, що розгорнувся в роки Другої світової війни. Тому вдома його не заарештовують і навіть прижиттєво присвоюють звання заслуженого діяча мистецтв. Але що могло статися тут, на Закарпатті?! Раптом лише зійшовши з потяга, він би потрапив до рук місцевих чекістів. Тоді б на його зап’ястках клацнули б кайданки, й залізний голос відкарбував би при цьому: «Громадянин Ґренджа Василь Степанович, ви заарештовані за зраду комуністичної батьківшини. Слідуйте за нами».

Ясна річ, таке могло статися. Ще й як могло!.. Тому він думав, думав довго й напружено… І нарешті вирішив: якщо його заарештують, то принаймні нехай це станеться на рідній землі! А там… побачимо.

Що ж, виходить, добре, що він таки наважився поїхати на батьківщину! Бо ніхто старого поета й журналіста, а тепер на додачу ще й чехословацького пенсіонера заарештовувати не став. Звісно, Василь Степанович прекрасно розумів, до якого відомства належать ті, хто постійно супроводжував його скрізь і всюди. Однак поводилися з ним дуже лояльно, навіть подеколи трохи запобігливо. Дозволили не тільки відвідати рідне селище, але й досхочу насолодитися непередаваною атмосферою Ужгорода – а з цим містом у нього було пов’язано безліч спогадів!..

Отож Василь Степанович блукав ужгородськими вуличками і намагався вгадати, за що під кінець життя на