Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

— Чогось наш володар давно не з’являвся на дарбазоба, — першим порушив мовчанку юнак. — Замкнувся й сидить сам!

— Мабуть, надуває міхи в своїй волинці, — з гіркотою промовив старий.

— Міхи?!

— Еге ж! Минулої весни він теж отак усамітнився й складав для нас «Лейл-Меджнуніані», а влітку — «Шамі-Парваніані», іншим разом восени — «Хвалу плодам», а тепер, мабуть, римує щось про зиму...

— Це не зашкодить! Хай пише! На дозвіллі це непогано...

— На дозвіллі?! Хіба в царя може бути дозвілля? Ні, сину мій, коли цар виводить трелі, царство стогне. Так можна просвистіти всю країну.

— Давид Будівник теж віршував, але ж царство від того не страждало!

— Будівник наслідував пророка, прославляв Творця. Його ямби — молитва, а шаїрі нашого царя — блазнювання!..

— З Руставелі змагається!

— Гм! Хіба зрівняти живу воду із штучним колодязем?!

— А ти послухай, що говорять йому придворні.

— У тому й лихо, сину мій. Нещирість занапастить нас. Дволикість і фарисейство — звична річ для придворних, але мене дивує, чому помиляється сам цар.

— У нього, мабуть, та сама хвороба, що й в однієї казкової красуні.

— Якої красуні?

— Не чув чи не пам’ятаєш? Одна красуня щоранку ходила вмиватися до джерела й, дивлячись у нього, питала: «Скажи мені, джерело, хто найкрасивіший на світі: я, сонце чи місяць?» І чула у відповідь: «І ти, і сонце, і місяць гарні, але Етері найкраща з усіх вас». Млосно їй ставало від того. Так і з нашим володарем. Напише щось і починає допитуватись: «Хто кращий, я, Чахрухадзе чи Шавтелі?»

— «І ти чудовий, і Чахрухадзе, і Шавтелі, та найкращий з усіх вас Руставелі!» — нашіптує йому розум, а серце в суперника Руставелі отруєне заздрощами.

— В тому й біда, що, проникнувши в серце, заздрість роз’їдає душу! Гріховне це почуття, сину, а в деяких владик і без того гріхів достатньо. Покійний Теймуразів дід усе нарікав на те, що народ розмножується, країна розбудовується і не вистачає йому, мовляв, простору для полювання в своїй Кахетії!.. Розгнівив він Бога своїм блюзнірством і жорстоко поплатився за це: де чувано в Грузії, щоб син пішов проти батька? А його рідний син, царевич Давид, батько нашого Теймураза, кинув у темницю. Другий син, віровідступник Костянтин, убив його змовившись зі своїм братом, царевичем Георгієм!.. Ось який великий гріх у них в роду, сину, велика жертва потрібна, щоб спокутувати провину... — зітхнувши, закінчив старий і перехрестився.

— Хай Бог простить нашому цареві гріхи предків, а коли й спитає з нього, то хай не карає його нещасне царство! — сумно мовив юнак і скинув шапку.

— Амінь! — додав старий, здійнявши руки до неба.

Саме в той час, коли отак гуторили поміж собою поважні батько й син, цар Теймураз справді сидів самотньо, поринувши у важкі думки. Проте він думав не про Руставелі. Перед ним лежали два листи: один надісланий з півночі, другий зі сходу. Перший був товариський і привітний, він сповнював серце надією і втіхою, а в другому — самі грізні настанови, нарікання та погрози; від першого листа солодко завмирає серце, а від другого воно боляче щемить.

«Теймуразе-хан, — писав шах Аббас Перший, — дізнався я, що ти вирішив наслідувати свого діда й замислив привести до мого дому чужоземців. Але знай, що своїм царством ти вимостиш їм шлях до мене. Поки вони дістануться до мене, країну твою буде знищено. Бачу, вирісши зі мною як брат, ти втрачаєш розум. Від сивої давнини до наших днів зберігали ми чистим наш братерський союз, і чому він має зруйнуватися тепер? Так, нашим великим ім’ям осяяне ваше маленьке царство, але в діях своїх ви незалежні, й ніхто не займає ні віри вашої, ні мови й народності, ні звичаїв і укладу вашого. Правда, ти вважаєшся татарським валі, та й це зроблено для блага вашого. Інакше, хто знає, скільки разів за цей час турки розорили б вас, а тепер зі страху й поваги до нас султан і пальцем не наважується вас торкнути. А коли говорити про данину, то чи треба називати даниною якихось шістдесят сон[19], тоді як ви берете тисячі туманів та ще й халат з мого плеча! Теймуразе-хан! Викинь із серця шкідливу для нас обох думку, бо, присягаюся своїм сонцем, не уникнути справедливого гніву мого ні тобі, ні царству твоєму!»

Теймураз дочитав листа, низько схилив голову й задумався. Раптом він стенувся й підвів голову. — Ні, ні! — вигукнув він. — Питання вирішено... Тут пророк має стати моїм захисником, а там — Біблія та Хрест. Довіритись Магомету й зректися Христа — це відмовитися від батьківщини й віри! Треба вирішувати!.. Хай буде те, що має бути... Адже й маленька Кахетія — частина тієї великої Грузії, яка дісталася в наділ богородиці, і невже богоматір покине її? Грішно вагатися! Не випало християнам байдуже зносити погорду й свавілля нехристів! Хіба можуть швидкоминучі біди, тимчасові труднощі розбити серце віруючого?! Випробування загартовують. Не схотів же Бог увергнути обраний ним народ у полон єгипетський. Він повернув йому обітовану землю і посадив на царський трон Давида, предка мого. І донині царство його стояло б непорушно, якби воно повірило в появу Христа, сина Божого, й не відцуралося від нього. Геть вагання! Вірю і визнаю, що майбутнє за християнством! Сьогодні ж скличу раду і змушу прийняти рішення. Треба гідно відповісти на кожен лист ім’ям твоїм, Господи! — вимовив він, перехрестившись і подивившись на ікону.

Того самого дня більшістю голосів рада ухвалила розірвати союз з Персією й примкнути до північної країни.

Розділ п’ятий

Розгніваний шах Аббас з вогнем і мечем увірвався в Кахетію й розгромив її: він руйнував міста й фортеці, знищував села, грабував церкви і паплюжив їх. Загинули всі, хто не встиг сховатися в горах. Ніде й нікому не було порятунку, й струмки крові стікали в річки. Це лихоліття було для Грузії жорстокіше, аніж нашестя Тамерлана. У шаленому гніві знищував шах усе живе, десятки тисяч грузинів гнав він до Персії, а береги Алазані заселив натомість улусами. Магометани вітали з перемогою іранського лева. А серце самого лева стогнало: «Така перемога гірша за поразку, — думав він. — Ось коли відчув я своє безсилля!.. Десять воїнів виставляю проти одного, сто — проти десяти,