Славчо Чернишев - Вітряк, Славчо Чернишев

східний вітер, кипариси таємниче шелестіли, свистів пісок по дюнах, море глухо било в берег, зловісно вируючи десь там, біля Мису утоплеників.

НІЧНІ ГОСТІ

Сашо, сам не знаючи чому, попрямував до хати Доменіки. В голові гуло. Страшною була для нього ця ніч, сповнена несподіванок і розпачу. Раніше Сашо думав, що коли брехня розкриється, йому одразу стане легше. Та вийшло не так. Він сподівався, що йому пробачать, а вони не пробачили, прогнали. Той факт, що він знав свою провину і відчував її саме як провину, ще більше підсилював його розпач, ятрив душу. Через те й не сердився на хлопців. Вважав, що вони зробили правильно, прогнавши його. Але ж Колка!.. Як він смів його бити? Саша охопив скажений гнів і палке бажання помститися, зробити щось таке, що змило б з нього ганьбу, довело б їм, що він не баба, не мерзотник, а коли й помилявся, то помилявся через те… через те, що на цьому світі існує людина, яку звуть Доменікою…

Але як же, біс його візьми, як їм довести? Продовжити справу самому? А чи зможе він? Чи вистачить у нього сил? Чи піти й сказати Мортію, що посварився з хлопцями, і попросити притулку? Але ж це рівнозначно зраді. Ну, звичайно, він не продасться Мортію, не скаже йому, що хлопці знають його таємницю. Піде до нього для того, щоб краще розвідати. Стежитиме за ним ввесь час і застукає його разом із стариком… Дурниці! Старик і Мортій мають право розмовляти, скільки завгодно, ніхто їм не може заборонити зустрічатись… Краще впіймати їх всіх на місці злочину. Або ж зловити тільки Мока, і той усіх викаже…

Сашо відчув, що він збуджений і не може міркувати так логічно й тверезо, як раніше, а все ж вирішив сам продовжити справу. Щоб випередити їх усіх. І вони залишаться в дурнях, бо він, Сашо, набагато розумніший і винахідливіший за них. А у вирішальну хвилину прийде до капітана першого рангу Рачева: так і так, мовляв, дайте мені людей захопити контрабандистів! А потім — Сашо — герой, Сашо — приклад для всіх ремсистів!..

Хлопець уявив собі святково прикрашений зал, публіку, президію, в якій він скромно сидить серед учителів і партійних діячів, промови і найщасливіший момент — нагорода… Його мати теж у залі разом з дітьми й Доменікою… А Доменіка зі своєю матір'ю, але без батька… Тьху, яка нісенітниця! Одержав нагороду за те, що впіймав батька тієї дівчини, яку… Ну що ти скажеш!.. А якщо він їй розповість, що Мортій їй не рідний батько? Все одно, незручно…

Підійшовши до хати Мортія, Сашо підкрався до муру й заглянув у двір. Було за північ, усі люди сплять… Що робити? Іти до бай Нака? Ні, не годиться. Він почне розпитувати, не відчепишся. Краще пересидіти десь тут біля флігеля, а вранці вилізти. Ну гаразд, а потім куди ж йому дітися? Знову до бай Нака? Бо додому зараз він ні в якому разі не повернеться. Дудки! З дачі вони його можуть прогнати, але з міста — ні. Житиме у вітряку! Оце так ідея!.. Ні, він поки що залишиться тут, а завтра на свіжу голову обміркує краще.

Сашо проліз через дірку в огорожі, крадучись, мов кіт, підійшов до хати й вирішив сховатися під навіс біля східців, у затишку. Скрутившись у куточку, він притих.

Вітер то вщухав, то знову дув поривисто. Сашо спробував заснути, але виявилось, що це не так легко, та й не можна спати. Мортій міг вийти і побачити його. І чого йому тут сидіти? Навіщо самому лізти вовкові в зуби? Хіба для того, щоб побачити Доменіку. А як ти її побачиш? Зараз ніч. Ні, краще, звідси піти! Але від думки, що треба залишити цей затишний куточок, його щось немов прикувало до землі, і Сашо мерзлякувато щулився у затишку. Тим більше, що в короткі хвилини затишшя йому вчувався якийсь особливий звук, ніби десь глибоко під землею розмовляли люди. Визначити, що це за звуки, було дуже важко. Сашо перестав прислухатись і втупився в маяк, що блимав на острові. Знічев'я почав лічити інтервали між спалахами. Але іноді дивний звук було чути так ясно, що Сашо перестав лічити й знову почав прислухатися. Здавалося, що звук виходить у нього з-під ніг. Чорти! По спині пройшов холодний дрож. Чи не маріння бува? Останнім часом його нерви зовсім розладнались. Він приклав вухо до вимазаної глиною призьби й чітко розрізнив чийсь шепіт. Ще раз прислухався — знову той самий шепіт. Сашо перелякався. Звиклі до темряви очі угледіли при самій землі заґратоване віконце, таке брудне і темне, що крізь нього нічого не можна було побачити. Сашо догадався, що в підвалі розмовляють якісь люди. Інакше бути не могло.

Помацавши свій ніж, хлопець натис на двері. Замкнені. Вирішив подивитися, чи нема іншого вікна. З південного боку було двоє вікон, але теж заґратованих. На щастя, з західного боку Сашо побачив більше вікно. Одна шибка розбита, так що можна було просунути руку й відчинити вікно зсередини.

Протиснувшись до пояса у вікно, Сашо заглянув у темний підвал. Розмови не чути було. Хлопець, зметикувавши, що протяг може насторожити людей у: підвалі, швидко проліз у вікно, причинив його за собою й прилип до стіни. Серце завмирало від хвилювання. Сашо постояв деякий час, — сторожко прислухаючись. Потім навшпиньках просунувся трохи вперед. Помітив вузеньку смужку світла, що пробивалася крізь щілину дверей. Зупинився. Почув шепіт. Відразу впізнав хрипкий і грубий голос Мока. Потім голос Мортія. І чийсь зовсім незнайомий, м'який і владний голос. Сашо вмить зрозумів, що тут діється, і вирішив підслухати розмову, хоча б і з риском для життя. Треба було сховатись. Намацав велику, порожню діжку, обережно заліз туди і завмер, прислухаючись. Спочатку нічого не міг розібрати. Потім розмова стала голоснішою і Сашо жадібно ловив кожне слово.

Незнайомий. Домовилися! З хлопцями нічого більше церемонитись. Тільки зайдуть до печер — кінець.

Моко. Стара пісня, майоре. Досить тільки це зробити — і всім