Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

опахала, погойдувались від легкого вітерця. Стовбури дерев були товсті, але не здерев’янілі, а пружні, соковиті, насичені вологою. Я ткнув кулаком у могутній, у два обхвати стовбур — на ньому дрібними крапельками виступив темний сік.

Під ногами було багато сушняку. Він був легкий, мов висушена морська губка. Ми вийшли на велику галявину, вкриту суцільним килимом масної пістрявої трави, яка глухо лускала під ногами. Посередині ріс червонуватий чагарник з дрібним листям, що попарно відгалужувалось від стовбура.

— Запам’ятайте цю рослину, — сказав нам Гапек. — Ми тільки жартома називаємо її картоплею, бо вона має їстівні бульби. На смак вони, звичайно, мало схожі на картоплю. Бульби борошнисті і солонуваті. На лісових галявах росте дуже багато таких кущів.

Він витяг з-за пояса невелику широку лопатку і, відійшовши від куща метрів за два, почав копати землю. Скоро з’явились три бульби. Вони були великі, неправильної форми: одна зігнута, наче серп, друга — з наростами, мов гулі, а третя — подвійна.

— Нічого, — сказав Гапек, — усі вони годяться в їжу. Отак і треба їх шукати.

Ми розбрелися вздовж узлісся і стали викопувати бульби. Мені попадались бульби химерної форми. Я набрав їх уже півторби, коли раптом у навушниках мого шолома почувся переляканий крик Чжу Фан-ші.

— Допоможіть! Допоможіть!

Усі зразу ж кинулись до нього. Поряд, на узліссі, точилася запекла боротьба: Чжу Фан-ші, тримаючи в лівій руці лопату, навідліг рубав білі щупальця якогось створіння, котре обвивало його. Права рука Чжу з ультразвуковим пістолетом була обплутана щупальцями. Щупальця, звиваючись, мелькали в повітрі і здушували весь його тулуб щільними кільцями. Одне кільце вже обвило його горло. Ми не могли стріляти з пістолетів і, вихопивши ножі, кинулись його виручати. Скоро на землі лежало десятків зо два бридких відростків, що конвульсивно звивались. Чжу Фан-ші, схвильований, важко звівся на ноги. На щастя, він дістав лише синці.

— Що це таке? — прийшовши до тямку, спитав він у Гапека.

— Не знаю, я сам уперше бачу це чудовисько, — відповів той. — Зараз дослідимо.

Дивна істота мала коріння, яке йшло в землю, і була схожа на рослину. Та раптом на наших очах вона стала швидко висмикувати з землі своє коріння і згортатися тугим клубком. З обрубаних кінців її щупалець крапля по краплі стікала зеленкувата рідина. «Рослина» витягла з землі решту коріння і, відштовхуючись ним, покотилася геть. Довелося зупинити її за допомогою ультразвукового пістолета. Гапек розсік створіння навпіл. Всередині стовбура виявився шлунок, а в ньому біліли чиїсь чималі кістки. Очевидячки, не так давно ця «рослина» кимось гарненько поснідала.

Поки ми збирали викопані бульби, Чжу Фан-ші пильно роздивлявся рештки живої істоти, яка зненацька накинулась на нього. Потім сфотографував її і підійшов до нас.

По дорозі назад Гапек нарвав зеленувато-жовтої трави.

— Це тутешній «кріп», — сказав він, показуючи нам гострі билинки, — непогана приправа до картоплі.

Ми вернулись додому. Анрі Ламель нетерпляче дожидався нас. У великій каструлі кипіла вода. Коли повернулись наші пілоти, юшка вже чекала на них.

Ламель кинув у каструлю дрібок білого порошку — аналізатора отрути. Юшка не змінила забарвлення, і Ламель оголосив:

— Можна їсти. Прошу всіх до столу.

Чи то після космічних таблеток, чи через незвичність обстановки, але мені здалося, що я ніколи не їв такої смачної юшки.

«Старожили», як називали себе наші нові друзі, назахват прислуговували нам, ніби найдорожчим гостям. Найбільше галасував і метушився маленький жвавий Іржі Гапек.

— Та вгамуйся ти, дзиґо, — спиняв його вайлуватий, неговіркий Аніфер.

Красень Шаумян, високий, широкоплечий атлет з запальними чорними очима, перегукував усіх, гув могутнім густим басом. Він дуже турбувався, що ми не наїлися, і все поривався приготувати для нас якусь смачну страву з консервів.

— Мені треба всього п’ять хвилин, і пальчики оближете, — наполягав він, промовисто жестикулюючи. — Анрі, чого ти мовчиш? Ти ж тут головний господар. Хіба не сором буде тобі, якщо твої гості встануть з-за столу голодні?

— Скажи краще, тобі просто нетерпець похизуватися своїми кулінарними здібностями, — заперечив йому Ламель, насмішкувато посміхаючись веселими світло-карими очима, і пояснив нам: — Леон у нас ходить у найкращих кухарях. Якщо хочете заручитися його прихильністю, частіше розхвалюйте страви, які він готує, і лайте ті, що готують інші.

Другого дня ми обговорили план подальших робіт. Власне, поняття «день» на Венері відносне, бо на той час, коли ми прокинулись, тут не посвітлішало, а, навпаки, стало ще похмуріше.

— Треба поспішати, — сказав Анрі Ламель. — Через триста шістдесят вісім годин посутеніє зовсім, настане холодна ніч, тоді умови праці будуть куди складніші.

Ми всі разом перелетіли до нашої вантажної ракети. Треба було її розібрати, повиймати вантажі і почати монтаж керуючих установок.

Через три дні ми безпосередньо взялися до монтажу.

Помітно сутеніло. Той бік Венери, де був острів, поринав у тінь. Зграї летючих ящерів проносилися високо над нами на захід, туди, де низько над обрієм просвічував крізь хмари тьмяний диск сонця, що заходило.

— Полетіли до тепла, — сказав Шаумян, задумливо дивлячись услід зграї. — Зараз у нас у Вірменії тепло. Весна. Мабуть, уже персики цвітуть…

— Еге, Леоне! Забув, як домовлялися? Сьогодні ти за це позачергово готуватимеш обід.

— В чому ж його провина? — не зрозумів я.

— О! Це найнебезпечніша хвороба астронавтів! — пояснив Анрі Ламель. — Діагноз — ностальгія, нудьга за батьківщиною. Нічого, приготування одного позачергового обіду — найліпші ліки від цього захворювання.

Не перестаючи, сіявся дрібний дощ. Такий самий, як іде в нас на Землі восени. Наші легкі непроникні скафандри виявились незамінними для роботи в таких умовах.

— Ну що ж, Леоне, — звернувся до Шаумяна Андрі Ламель наприкінці