Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

— Візьміть і мене з собою, — попрохав я Шаумяна.

— З охотою. Ходімо до орнітоптерів.

Ми полетіли на берег океану. Від берега, оточеного високими прямовисними скелями, тяглася в далечінь неширока піщана обмілина. По ній туди й сюди походжали водоплавні птахи-ящери, копирсаючись довгими дзьобами в піску, вишукуючи їжу.

Я показав на них Шаумяну.

— Неїстівні, — зневажливо махнув він рукою. — Гляньте-но!

Він показав удалину, де спокійна гладінь спінилася білою плямою. Там, на невеликій глибині, відбувалася запекла боротьба. Мабуть, якісь хижі тварини напали на зграю риб. Біла пінява пляма швидко наближалась до піщаної коси — риби рятувалися втечею.

— Ми матимемо чудовий обід! — радісно вигукнув Шаумян. — Летімо до коси.

Пінява пляма наблизилась до обмілини, і на пісок одна за одною стали вистрибувати довгі, наче змії, рибини. Позаду них з води висовувались ненажерні, всіяні густо зубами роззявлені пащеки якихось підводних хижаків. Скоро на піщану косу викинулась ціла зграя змій-риб.

— Швидше! — підганяв мене Шаумян, приземляючись на пісок.

На піску риби-змії були безпорадні. Звиваючись кільцями, вони конвульсивними поштовхами пересувались від одного берега коси до іншого, аби втекти від своїх переслідувачів. Їм допомагали тільки довгі скостенілі плавці, розташовані біля самої голови. Рибини пересувались на них, мов на двох ногах, перевалюючись з боку на бік та допомагаючи собі різкими рухами хвоста.

Я вихопив ультразвуковий пістолет, але Шаумян спинив мене.

— Пістолет не допоможе! Їхня шкіра відбиває ультразвук. Треба колоти ножами!

Кидаючись направо й наліво, Шаумян швидко поклав одну за одною декілька рибин. Я допомагав йому. Коли вся зграя переповзла косу і зникла у воді, ми мали понад дюжину цих півметрових риб.

…Монтування щогл для керуючих установок ішло своїм ходом. Одну з них ми поставили на високій кам’яній скелі, що підносилась над усім островом на березі океану, а дві інші — на дрібних островах, віддалених приблизно за сто кілометрів від нашого острова. Особливо багато часу забирало перевезення довгих балок на далекі острови. Орнітоптери замінили нам підйомні крани. Ми підлітали до розібраної вантажної ракети і, зачепивши тросом чергову балку, дружно здіймалися вгору. Дуже важкі балки ми підіймали за допомогою шести орнітоптерів. Тоді піднята в повітря балка ставала схожа на якусь комаху з дванадцятьма блискучими крильми.

Анрі Ламель, Леон Шаумян і Віктор Платонов були нашими кращими монтажниками-висотниками. Вони працювали на запаморочливій висоті, монтуючи деталі, що прибували. Робота була тяжка і стомлива, незважаючи на те, що, розробляючи конструкції окремих деталей та керуючих установок загалом, інженери намагалися передбачити все, аби полегшити складання.

Роботу ускладнювала негода, що настала. Без упину лили осінні дощі. Наближалась довга ніч, а з нею і зима. Помітно холоднішало. Над теплою водою океану здіймався туман. Ґрунт розкис від дощів, і багнюка чвакала та хлюпала на кожному кроці, засмоктуючи ноги по кісточки.

Ми повертались додому зморені, скидали брудні скафандри й черевики в сушильну шафу, а самі, змусивши себе сливе силоміць проковтнути щось їстівне, падали від утоми і миттю засинали.

На океані лютували шторми й урагани. Одного разу порив вітру зірвав зі щогли керуючої установки Ламеля. Той уцілів тільки тому, що був прикріплений до балки. Падаючи, він дуже вдарився об щоглу і покалічив руку. Це був перший сигнал, що необхідно тимчасово припинити роботу. Лікувати Ламеля взялася Суорі Даричан. Вона була за фахом медичка, а мистецтво водіння ракетоплана опанувала згодом, як вийшла заміж за Ериліка.

Того дня, коли сталося нещастя з Ламелем, на океані розгулявся нечуваної сили шторм. Таких я не бачив на Землі. Хмари стали свинцево-сірі. Їх прорізували велетенські барвисті смуги світла. Здавалося, що хмари насичені електрикою, яка не може знайти собі виходу. Небо розтинали блискавиці, супроводжувані оглушливим гуркотом грому. Гігантські хвилі, мов озвірілі чудовиська, струшували острів. Клапті білої піни, шматки великих морських водоростей, трупи риб і морських тварин вкривали весь берег. Усе живе поховалось від шторму. Рослини, згинаючись під натиском вітру, боролися зі стихією.

Океан лютував три доби. Потім шторм затих. Від незвичної тиші спершу дзвеніло у вухах.

Ми знову вийшли з нашого будинку.

Деталі вантажної ракети, які ми завбачливо понакривали міцною водонепроникною плівкою, не постраждали. Тільки де-не-де великі валуни, якими ми притиснули до землі захисну плівку, були зсунуті зі своїх колишніх місць. Змонтовані нами щогли керуючих установок також устояли, але з однієї з них зірвало погано закріплені деталі каркаса.

Усі пішли на розшуки. Наприкінці дня, так і не знайшовши занесених деталей, зійшлись у ракетоплані.

— Кепські справи, — сказала Олена Миколаївна, — самі собою деталі незначні, та без них не можна монтувати далі.

— Замінити нічим? — спитав Аніфер.

— Нічим..

— Тоді доведеться робити самим.

— З чого? Потрібен метал.

— Витопимо самі. З геологом не пропадете. Кілометрів за вісімдесят південніше ми знайшли родовища магнетиту, досить багаті. Містять до сімдесяти відсотків заліза. Годяться?

— А витопити залізо зможемо?

— Пристосувань для цього у нас нема жодних, та ми можемо зробити, як у давнину, сиродутний горн. Адже нам небагато треба. За кілька днів упораємося.

Іншого виходу не було. Довелось, як три тисячі років тому, робити простеньку піч та добувати залізну руду й вугілля. Потім ми приладнали до горна замість міхів для піддування компресор від ракетоплана і в такий кустарний спосіб одержали кілька десятків кілограмів потрібного нам металу.

— Який контраст! — усміхається Олена Миколаївна, спостерігаючи, як тече в глиняні форми яскраво-жовтий струмінь сталі. — Сиродутний горн, люди на Венері і мікросонце. Ще добре, що нам не доводиться полювати на мамонтів з кам’яними сокирами!

Злощасні деталі вийшли нерівні, шорсткі, негарні, але все ж цілком придатні для вжитку. Монтування щогл для керуючих установок