Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

На цей час температура повітря знизилась до плюс п’яти градусів. Проміння сонця, яке висіло вже над самим обрієм, погано обігрівало наш острів.

Якось Анрі Ламель, глянувши на туман, що здіймався над океаном, стурбовано прицмокнув язиком.

— Днів зо два нам доведеться відсиджуватись удома. Завтра чи післязавтра тут буде хоч в око стрель.

Ламель, як виявилось, був правий. Вітер гнав на нас пелену туману, яка густішала щогодини. Врешті вона стала така густа, що ми не могли бачити навіть своїх рук. Ні про яку роботу не могло бути й мови. В ці дні вимушеного неробства ми допомагали групі Ламеля готувати із зібраних нею рослин та дрібних тварин колекції.

Олена Миколаївна вирішила зв’язатися з Місяцем.

— Треба довідатися, як там їхня справа. Зачувши про це, Віктор Платонов одразу сів голитися.

— А Челіта зараз, мабуть, накручує кучері, — ніби мимохідь зауважив Ламель.

— Ні, ви тільки подивіться на нього! — зразу відгукнувся Шаумян. — Зараз я тебе виведу на чисту воду. Слухайте: коли ми прилетіли на Венеру, він заявив, що відпускатиме бороду, а тільки-но почув, що до нас летять жінки, одразу ж поголився.

Третього дня туман розвіявся. Ми вийшли з будинку і побачили, що сонце сховалося за обрієм. Настала півторатижнева ніч.

Чудеснішого видовиська, ніж ця ніч, я ніколи не бачив. Між розірваними хмарами тремтіли, виграючи всіма барвами веселки, величні хвилі світла: це було світіння неба, куди грандіозніше і яскравіше, аніж земні полярні сяйва.

Ламель звернув нашу увагу на те, що по заході сонця не настало різке похолодання: давалася взнаки близькість теплого океану.

Рослини по-своєму реагували на похолодання. Одні пообгортали своє широке листя навколо стовбура і стали схожі на високі пляшки. Інші, котрі мали розрізне листя, поскручували його в тугі згортки і здалеку нагадували новорічних ялинок, обвішаних кулями; із зовнішнього боку листки вкривав густий шар довгих сріблястих ворсинок, який оберігав їхню м’якоть від холоду. У третіх листя зовсім зів’яло і почорніло. Були такі рослини, що реагували на похолодання тільки зміною кольору. Втім, забарвлення позмінювали всі рослини: вони стали зеленаві, а інколи навіть голубі.

Та милуватися природою було ніколи. Ми поспішали до снігопаду закінчити монтаж керуючих установок.

— Ретельно перевіряйте ізоляцію, — кілька разів нагадувала нам Олена Миколаївна, коли ми почали прокладати високочастотні кабелі.

Через кілька днів закружляли пухнасті сніжинки. Температура впала нижче нуля. Сніговиця щогодини дужчала, й нарешті повалив сніг, густий і лапатий. За кілька годин він укрив землю таким шаром, що ми провалювались у нього до пояса. Низенькі рослини виявились повністю поховані під товстим сніговим покривом.

Сніг нам дуже заважав у роботі. На щастя, монтаж закінчували.

На двадцятий день нашого перебування на Венері все було готове до запуску ракети із спеціальним атомним зарядом.

— За півгодини будьте всі на командному пункті, — сказала Олена Миколаївна після сніданку. Та її попередження було зайве. Всі, серед них і біологи, не змовляючись, подалися туди.

— Хвилюєтесь? — спитала мене Олена Миколаївна.

— А ви хіба ні?

— Я теж. Мине якась там година — і зникнуть усі наші сумніви: стане вже цілком ясно, помилялись ми чи ні. Коли вкладеш стільки праці у яку-небудь справу, то неможливо не хвилюватися за її долю.

— Ви праві, — сказав я. — По-моєму, це відчував кожен дослідник. Пам’ятаю, був у мене на світанку наукової діяльності випадок. Писав я тоді одну працю з теорії атомного ядра. Склав нові рівняння, вивів усі формули, показав фахівцям, а вони тільки посміхаються: мовляв, теорій-то багато, та тільки щось із практикою вони не сходяться. Мене це дійняло до живого. Молодий тоді був, енергії аж надто, а от витримки ще бракувало — запальний був. Ну й полаявся з одним професором з Академії наук.

Я йому своє, а він мені своє. Я йому кажу: «Все те, що ви зараз встановлюєте в лабораторії експериментально, можна одержати з олівцем у руках, сидячи за столом». Він подивився на мене так пильно-препильно, брови нахмурив і спокійно відповідає: «Ну що ж, коли ви такі впевнені в своїй теорії, то спробуйте знайти декілька залежностей із своїм олівцем, а я їх тим часом добуду в лабораторії експериментально. Накресліть те, що у вас вийде, на папірцях і приходьте до мене. Ми порівняємо результати». І простяг мені чотири аркушики міліметрового паперу. «Ось на цих аркушиках і зафіксуйте, тут навіть масштаб указано, легше буде порівнювати».

Узяв я в нього аркушики, попрощався і пішов. Прийшов до себе і зразу сів за роботу — захотілось раніше, ніж професор, одержати результат. Арифмометр у знайомого студента позичив. Тоді ще інші лічильні машини навдивовижу були. Сиджу підраховую день, два, три, в очах від цифр метелики пурхати почали. Інколи вже забував усю фізику явища, а просто, мов автомат, крутив ручку за розробленою заздалегідь схемою аж до зачамріння. Через півтора тижня на трьох аркушиках накреслив свої теоретичні криві. Вийшли вони зовсім не такі, як я сподівався до обрахунків. Ось тут і почав я хвилюватися. Сідаю, четверту, останню, криву обчислюю, а самого сумніви беруть щодо перших трьох. Відчуваю, що далі не можу обчислювати — хвилююсь, на простих речах починаю плутатись. Як згадаю нахмурені брови професора та його прискіпливий погляд, ну, думаю, осоромився…

Я помовчав. Переді мною в темряві кружляв безладний рій світної мошкари. Я махнув рукою — рукав скафандра всіяла безліч яскравих цяток, які одразу ж згасли.

— Ну, а далі що було? — спитала Олена Миколаївна.

— А далі я не витримав. Якось рахував, рахував, тоді взяв та й подзвонив на роботу професорові. Прошу його: «Хоч словами скажіть, які вони, ваші експериментальні криві?»

Він засміявся в трубку та й каже: «Ну, ні! В наукових суперечках жодних попусків бути не може. Приходьте до мене завтра і все