Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

побачите. Прихопіть оті папірці, що я вам дав». І повісив трубку. Вночі я погано спав. Мені марилося уві сні, що якісь двогорбі й тригорбі криві повзають по стінах та перестрибують зі столу на стільці, звідти до мене на ліжко, в’юняться довкола моєї шиї, мов змії, і душать. Рано-вранці я вже був у нього. «Хвилюєтесь?» — питає. Увесь мій півнячий запал мов рукою зняло. «Хвилююся…» Він каже: «Кладіть на цей край столу свої теоретичні криві, а я на другий край свої експериментальні. Будемо брати по одній і порівнювати». Усі співробітники з його лабораторії прийшли глянути, чим закінчиться наша незвичайна суперечка.

— Ну і як, співпали?

— Атож. Усі чотири. Співпали так, що він потім сам усі мої розрахунки перевіряв, кожну цифру. А я відтоді навчився глибоко вірити у правильну теорію…

Наш командний пункт містився в одній з печер, у горі, що була кілометрів за сто п’ятдесят від стартового майданчика, з якого мала злетіти ракета. Встановлення атомного заряду в ракету, перевірка запалів, останній огляд апаратури зайняли не більше години.

Олена Миколаївна звеліла налагодити зв’язок із Землею.

До Землі було так далеко, що радіохвилі, які випромінював наш передавач, ішли до неї понад дві хвилини. Дивна це була розмова. На Землі люди, перемовляючись по радіо, не помічають того, що їх розмежовує велика відстань. По запитанню одразу ж надходить відповідь. А тут ми ставили запитання, і воно аж дві хвилини мчало до Землі, долаючи відстань у сорок мільйонів кілометрів. Відповідь до нас надходила ще через дві хвилини по тому. Так і відбувалась наша розмова — з паузами в чотири хвилини після кожного запитання. Здавалося, що на Землі сидить дуже некваплива людина, яка, перш ніж відповісти нам, старанно обмірковує та зважує кожне слово.

— Добре, що ми тільки на Венері, а не на Плутоні, — жартував невгамовний Ламель, — а то наші запитання доходили б до Землі не через дві хвилини, а через чотири години. Ще чотири години ішли б до нас відповіді — загалом вісім годин ще чекання… За цей час, чого доброго, забудеш і про що питав. Скажімо, наш Віктор спитав би в Челіти: «Ти кохаєш мене?», а потім сидів би вісім годин та ворожив: «Любить, не любить, любить, не любить…»

Через центр зв’язку з космічними експедиціями ми зв’язалися з президією Всесвітньої Академії наук і одержали від Джавару дозвіл почати експеримент. Сотні очей стежили з Землі за екранами телевізорів.

Густий шар хмар ускладнював спостереження за мікросонцем. Передбачаючи це, ми прихопили з собою з Землі аеростат, до якого було підвішено спеціальний телепередавач, і запустили його перед початком експерименту. На наших екранах з’явилося зображення темного зоряного неба. Другий телепередавач був розташований на поверхні Венери, недалеко від ракети-носія.

Експеримент почався.

— Ввімкнути електростатичні установки! — скомандувала Олена Миколаївна.

З глибини печери долетіло:

— Єсть! — і за секунду: — Готово!

— Запускаю ракету! — Вона натиснула червону кнопку на пульті керування.

На екрані телевізора ми побачили, як невелика ракета рвонула з естакади і помчала вгору, несучи з собою страхітливий заряд. Вона швидко сховалась у хмарах. Ми перемкнули наші телевізори на приймання зображення з аеростатного передавача. Скоро ми знову побачили нашу ракету. Вона вирвалася з хмар і швидко набирала далі висоту. Струмені розпечених газів виривалися з її сопел, яскраво вирізняючись на тлі чорного зоряного неба. Ракета наближалась до заданої висоти.

Ми затамували подих.

— Раз, два, три, чотири… — уголос лічила секунди Олена Миколаївна.

Червона хмара метнулась на екрані в тому місці, де щойно була ракета. Вибух! Одразу ж увесь простір навкруги освітився світлом, яке здавалося нам особливо яскравим після темряви, що панувала навколо ще хвилину тому. Велетенська хмара розпечених газів, жбурнувши в порожнечу Всесвіту кілька вогняних язиків, не розлетілася. По ній металися чорні плями, які тут же змінювались яскравим світлом. Хмара вирувала і клекотіла всередині, мов розтоплена сталь у мартенівських печах.

— Пульсує чи ні? — збентежено спитала Олена Миколаївна.

— Поки що не помітно, — озвався Чжу Фан-ші.

— Я скоса глянув на екран, де закам’яніло обличчя Джавару. Він ще не знав, що мікросонце існує: радіохвилі ще не добігли до Землі з цим повідомленням.

Мікросонце роздулося до краю і напружено тремтіло, не змінюючи своїх розмірів. Це була критична мить. Всередині мікросонця боролися дві сили: одна руйнівна, інша стримуюча, і поки що жодна з них не могла здолати одна одну.

Вогненну кулю трясло, мов у лихоманці. Зненацька з її глибини, наче протуберанець, вихопився великий вогняний язик і одразу ж зник у темряві. Мікросонце стрибнуло вбік, але наші електростатичні установки повернули його на попереднє місце. Куля, викинувши з себе вогняний язик, почала повільно меншати.

— Здається, почало пульсувати! — радісно вигукнула Олена Миколаївна.

Куля стискувалась. Незабаром вона стала зовсім маленька, наче дитячий м’ячик, і раптом знову стала різко зростати. У нас знову похололо на серці. Здавалося, куля так швидко більшає, що ось-ось лусне. Та раптово вона знову стала стискуватись. Пульсації все частішали і частішали, так що все важче й важче було схопити їх простим оком. Минула хвилина, друга, і вони зовсім злились, як зливається мигтіння шпиць у велосипедному колесі, що хутко обертається. Здавалося, мікросонце перестало пульсувати і світить рівно й спокійно, мов круглий плафон вуличного ліхтаря.

— Стійке! Мікросонце стійке! Ура! — першою закричала Олена Миколаївна.

Ми підхопили її радісний крик і кинулись обіймати одне одного, без кінця повторюючи: «Стійке! Стійке! Ура!»

Це була перемога, справжня велика наукова перемога. Ні, ні за які блага світу не відмовився б я від свого важкого фаху! Які щасливі ми були, коли холодне чорне небо Венери освітило наше маленьке штучне сонце! Воно спокійно світило нам з висоти, ледь помітно здригаючись, мов тремтячи від холоду. Навіть не вірилося, що це людські руки — наші руки! —