Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

— Обережніше! — застеріг нас Ламель. — У них отруйні зуби.

— Зблизька ящір був ще бридкіший. Тонка гола шия, величезний зубастий дзьоб, темно-зелена, без пір’я, шкіра, вкрита довгими густими ворсинками, скарлючені восьмипалі перетинчасті лапи з гострими кігтями на пальцях, довгий, мов у змії, хвіст — усе це не вкладалося у наші звичні уявлення про птахів. Особливо неприємне враження справляли яскраво-червоні плями, розкидані по тих місцях його тіла, де не було шерсті.

— Чому він темно-зелений?

— Це просвічує зелена система кровообігу. Під шкірою у венеріанських тварин міститься речовина, близька до хлорофілу. Коли тварина вдихає легенями повітря, кисень надходить у червону систему кровообігу, а вуглекислий газ — у зелену. Від дії світла вуглекислий газ у зеленій системі розщеплюється на вуглець і кисень. Ця додаткова кількість кисню надходить потім у червону кров, забезпечуючи тварині нормальні умови життєдіяльності.

З виразом огиди Віктор Платонов кинув ящера на землю.

Ми піднялися на невисокий горб і за ним побачили великий сріблястий ракетоплан — корабель експедиції Анрі Ламеля. Він стояв на такому ж рівному місці, як і наш. Поряд з ракетопланом вилискувала сріблом величезна матова баня з тонкої, але дуже міцної плівки. Це був будинок експедиції біологів. Висота бані в середній частині сягала семи метрів. Загальна площа, накрита банею, була понад сто п’ятдесят квадратних метрів. В баню безперервно подавався кисень, і там створювалась звична для людини атмосфера. В цей великий дім можна було прийти після роботи, скинути остогидлий скафандр і чудово відпочити.

Під банею було зроблено з тієї ж матової плівки декілька стін, що відокремлювали одне приміщення від іншого. Тут були і лабораторії, і склади для колекцій, і жилі кімнати та інші приміщення. У складеному вигляді дім-баня вміщувався в літровій банці, важив мізерно мало і був дуже зручний для перевезення в ракетоплані. В бані повітря мало дещо підвищений тиск у порівнянні з атмосферним і тому надувало її, мов оболонку кулі.

Ми увійшли в будинок і скинули скафандри. Анрі Ламель провів нас на кухню. Там поряд з високочастотною електроплитою лежали накриті плівкою-холодильником великі дивні рибини.

— Почекаймо тут трохи, — сказав Ламель, перемовившись з Даричаном по радіотелефону. — Хвилин через тридцять вони посадять вантажну ракету. До їхнього приходу юшка має бути готова. Допоможіть мені почистити рибу.

— Ну й риба! — здивувався Чжу Фан-ші, роздивляючись улов.

На вигляд рибини були такі незвичайні, що й не повіриш, ніби це живі істоти, а не витвори хворобливої фантазії. Впадали у вічі неприродно великі голови з торочкою зябер, що стирчала з-під них кількома шарами. Здавалося, наче це не рибини, а лише самі голови, що плавають, і до них просто так, задля розваги, незграбно приліплено плавці і хвіст.

— Що ви в них їстимете, Анрі? — насмішкувато спитала в Ламеля Олена Миколаївна. — Невже ви так любите обсмоктувати смажені риб’ячі голови?

— Коли б вас примусили жити в такій газованій воді, ви відростили б собі ще не такі зябра. Вони пристосувались до середовища, а зябра в риби не де-небудь, а в голові, крізь них треба проганяти воду, щоб добути кисень, якого тут мало. Тому і рот чималенький, і голова велика, а тулуб малий.

— Після вашого пояснення, Анрі, тулуби у могутній, у два обхвати стовбур — на ньому дрібними крапельками виступив темний сік.

Під ногами було багато сушняку. Він був легкий, мов висушена морська губка. Ми вийшли на велику галявину, вкриту суцільним килимом масної пістрявої трави, яка глухо лускала під ногами. Посередині ріс червонуватий чагарник з дрібним листям, що попарно відгалужувалось від стовбура.

— Запам’ятайте цю рослину, — сказав нам Гапек. — Ми тільки жартома називаємо її картоплею, бо вона має їстівні бульби. На смак вони, звичайно, мало схожі на картоплю. Бульби борошнисті і солонуваті. На лісових галявах росте дуже багато таких кущів.

Він витяг з-за пояса невелику широку лопатку і, відійшовши від куща метрів за два, почав копати землю. Скоро з’явились три бульби. Вони були великі, неправильної форми: одна зігнута, наче серп, друга — з наростами, мов гулі, а третя — подвійна.

— Нічого, — сказав Гапек, — усі вони годяться в їжу. Отак і треба їх шукати.

Ми розбрелися вздовж узлісся і стали викопувати бульби. Мені попадались бульби химерної форми. Я набрав їх уже півторби, коли раптом у навушниках мого шолома почувся переляканий крик Чжу Фан-ші.

— Допоможіть! Допоможіть!

Усі зразу ж кинулись до нього. Поряд, на узліссі, точилася запекла боротьба: Чжу Фан-ші, тримаючи в лівій руці лопату, навідліг рубав білі щупальця якогось створіння, котре обвивало його. Права рука Чжу з ультразвуку риб стали неначе більші! — насмішкувато вставив Віктор Платонов.

— Гапеку, — звернувся до ботаніка Анрі Ламель, — накопайте картоплі. У нас уже вся скінчилась.

— У вас і картопля є? — здивувались ми.

— Все є. Навіть кріп, — усміхнувся Ламель. — Хочете свіжої картоплі з кропом? Зараз Гапек сходить накопає.

— І ми підемо! — вигукнули разом Олена Миколаївна, Чжу Фан-ші і я.

— Ходімо, — мовив Гапек, — тільки тримайтесь ближче до мене. Тут усяке буває.

Гапек повів нас до лісу. Він стояв неподалік жовто-бурим масивом і, здавалося, складався не з дерев, а з дивовижних велетенських квітів. З цікавістю розглядаючи все навкруги, ми вступили в зарості. Тут було напівтемно й задушливо. Температура повітря була не нижчою сорока градусів.

Крізь темну завісу листя тільки де-не-де невеликими сірими прогалинами проглядало небо. Але внизу було досить просторо. Дрібний чагарник траплявся рідко. Листя на деревах росло вже метрів за півтора від землі. М’ясисте, глибоко порізане і таке велетенське, що в нього можна було б закутати коня, воно тяглося просто від стовбура і, заокруглюючись, утворювало напівсклепіння. Здавалося, наче ти опинився у староруському храмі з грубезними колонами-стовпами і низьким склепінням. Листки ліниво, мов