Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

І це Тессі взяла на свій карб. Бідна Рита! Якби твоя хазяйка не була така легковажна, ти жила б досі!

Мабуть, в очах дівчини було стільки непідробного болю й жалю, що Лайн-Еу зглянувся й сказав лагідніше:

— Я врятував її, не журись. Можеш забрати свою Риту — правда, в образі аж ніяк не відповідному… Та й взагалі тобі слід би поцікавитись, чого я досяг за оці два місяці.

З маленької операційної вони перейшли до сусідньої кімнати, заставленої найрізноманітнішими клітками.

На перший погляд, це був просто віварій невеликої лабораторії. Проте якби сторонній спостерігач придивився пильніше, в нього волосся на голові настовбурчилося б: звичайнісінькі нібито звірятка поводились, як пацієнти нечуваної божевільні.

Ось мишеня з усіма ознаками манії величі. Немов уявивши себе крокодилом, воно повзе на череві, незграбно відставляючи лапи. Он кішка по-кролячому пострибала в куток і з мурчанням вп'ялася зубами в моркву. Поруч кріль облизується, нервово крутить куцим хвостом і позирає хижими, блискучими очима на барвистого папугу, що мирно — зовсім як курка — розгрібає ногами зерно. А в грати найбільшої клітки, стрибнувши з спритністю мавпи, вчепився кігтями величезний чорний пес.

— І все це ви встигли зробити сам один! — Не ймучи віри власним очам, Тессі дивилася то на звірят, то на Лайн-Еу. Поведінка тварин, власне, її не вражала: отому мишеняті, певно, пересаджено мозок ящірки; мозком помінялися кріль та кішка, півень та папуга. Проте навіть не вірилося, що це могла зробити одна людина, без допомоги.

— Так, Тессі, сам один. Незабаром такі операції робитиме кожен експериментатор… З мозком Рити я морочився годин п'ять — і уяви собі, не було помітно бодай незначного розпаду білків. Препарат Ц творить чудеса.

— Оце й є Рита? — Тессі підійшла ближче до великої клітки, боязко простягла руку вперед. Вона пам'ятала цю істоту в образі кумедної мавпочки і сама два місяці тому допомагала професорові пересаджувати її мозок у черепну коробку білого пухнастого шпіца… А оцей громило-пес… Та на нього страшно глянути!

— Не лякайся, Тессі! Рита лишилася такою ж лагідною, як і була, і зберегла майже всі рефлекси. — Професор витяг з кишені грудочку цукру. — Рито, хочеш заробити?

На ці слова мавпа мусила потанцювати на задніх лапках, погойдатися на хвості і простягти долоню по нагороду. Це вона виконувала блискавично швидко й граціозно. Але те, що не становило труднощів для мавпи, собаці було вже не під силу. Він стрибав, крутився, розгублено скиглив, врешті знітився і поплентався у куток. Тессі стало шкода тварини, і вона віддала цукор «безплатно».

— Ну, то що скажеш, онуко? — тон у Лайн-Еу був бадьорий, а вираз обличчя — сумний.

— Це — надзвичайно, дідусю Лайн-Еу. І коли ви й тепер не захочете опублікувати ваші праці — я це зроблю сама.

— Опублікуєш? — Він похитав головою і зітхнув. — Придивляйся пильніше, дівчинко, бо сьогодні ввечері всі ці тварини будуть знищені.

— Чому, дідусю Лайн-Еу?! — обурено вигукнула Тессі.

— Так треба. Та, зрештою, це — невелика біда. Мою методику ти опанувала добре, а як виготовляти препарати Ц, КМ та каталізатори, я розповім тобі сьогодні ж. Сподіваюсь, що ти з часом станеш справжнім ученим і зумієш заступити мене.

«Який з мене вчений?! — хотілося крикнути Тессі. — Я — жалюгідне дівчисько, не варте доброго слова!» Але, звісно, вона цього не сказала, а тільки промимрила збентежено:

— Дідусю Лайн-Еу, ви говорите якось загадково… і страшно.

Він промовчав. Скинув пластмасовий комбінезон, пішов до операційної, замкнув двері. Жестом позвав Тессі.

— Сідай. Нам треба поговорити. Пробач, що я на тебе нагримав. Я розумів твій стан, тому й не чіпав тебе. Звичайно, я здивувався, діставши запрошення на заручини, образився. Потім збагнув усе: справді, його вже не вернеш.

— Кого, дідусю Лайн-Еу? — спитала Тессі й відчула, що зрадила сама себе — тремтячим голосом, спаленілим обличчям, винуватим виразом очей.

— Пробач, Тессі, я був випадковим свідком твого прощання з Айтом. Воно розкрило мені все благородство твоєї душі… Не соромся, дівчинко. Я сам полюбив його. Назвав сином…

Тессі сиділа, затуливши обличчя руками. Знову Лайн-Еу терзав їй душу своєю схильністю й повагою. Вона ж їх не заслужила. Як це страшно!

— Я ще тоді хотів розповісти тобі всю правду, але ти була в такому стані, що могла б накоїти лиха… Ну, то слухай: отой дід, в кого переселилася свідомість Айта, — це Псойс, камердинер містера Кейз-Ола. Айт пожертвував юністю, щоб помститися Кейз-Олові найстрашнішою помстою. І він уже частково зробив це, передавши мені оцю річ…

Лайн-Еу витяг з кишені комбінезона плескату металеву коробочку і витрусив з неї стандартну магнітофонну котушку.

— Прошу! Рівно через чотири години я прийду сюди, і ми продовжимо розмову.

Тессі машинально взяла котушку, замкнула двері за професором, витягла з шафи магнітофон, використовуваний для щоденних записів спостережень, і ввімкнула його.

Що вона хотіла почути — Айтів голос? Розповідь про історію його життя, яке, певне, було нелегким?.. Тессі й сама не знала. Приголомшена нежданим повідомленням, змордована докорами власного сумління, вона пускала повз вуха шум, неясні вигуки, незрозумілі уривки фраз, що почали лунати з динаміка, і шукала чогось головного, значного.

Та ось вона насторожилась. У свідомість врізалось слово, від якого боліло серце: «війна». Хтось говорив про війну, та ще й так спокійно, ніби йшлося про якусь звичайну, не дуже прибуткову, зате й не ризиковану комерційну операцію.

Понад три з половиною години Тессі Торн просиділа не поворухнувшись; понад три з половиною години з завмиранням серця прислухалась до кожного слова. А коли запис скінчився, повільно підвелась і стала посеред кімнати, тручи долонею чоло.

Все навколо неї було зараз таким самим неприродним і страшним, як і те, що вона почула. Плазуюче мишеня. Кровожерний кріль.