Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

Дами ахали. У мікробіолога від випитого вина обличчя розчервонілося, набрало жорстокого, пихатого виразу.

А Тессі мимохіть пригадувала, як оцей «холерний вібріон» місяць тому ЗОВСІМ ПО-ЛЮДСЬКОМУ плакав у кабінеті професора Лайн-Еу, коли дізнався, що немає надії на порятунок дружини… То невже він, отак смаковито описуючи смертоносну дію своїх жахливих вірусів, не може хоча б на мить збагнути почуття батьків, чиїх дітей він заб'є?

І раптом у Тессі блиснула думка — яскрава, як найгеніальніше в світі відкриття: «Всі ці люди вітають — чи принаймні не відкидають — війну тому, що не зазнали від неї лиха і сподіваються не зазнати його в майбутньому!»

Бажаючи перевірити свою гадку, вона підійшла до одного з тих, що мовчки стояли осторонь, і сказала з чарівною усмішкою:

— Кажуть, дівчина в день заручин набуває дару ясновидіння. Ви дозволите обрати вас за об'єкт?

— Прошу, міс наречена! — усміхнувся той. Це був непоказний з виду, вже досить підтоптаний чоловік. — Професор метеорології Ейр Літтл!

— Дуже приємно! — Тессі вмостилась у фотелі й знаком запросила сідати. Кумедно насуплюючи брови, сказала: — Професоре Ейр Літтл, дивіться мені просто у вічі і відповідайте по правді. Від цього залежить щастя нареченої!

— Виконую, люба наречено.

— Ви — проти війни, так?

— Каюсь! — підняв руки догори професор.

— Ви були на війні і побачили, що це — жах?

— Ні, люба наречено, не був!

— У вас загинув хтось із рідних або друзів? Не хитруйте, відповідайте щиро!

— Ні, люба наречено!

— А як же тоді?.. — В голосі Тессі прозвучало справжнє збентеження.

Професор Літтл лукаво й доброзичливо всміхнувся:

— Міс Тессі, не засмучуйтесь. Ясновидіння наречених справджується тільки щодо людських сердець. А я відкидаю війну за велінням власного розуму… Хочете, я розповім чому?

Професор був радий з уваги молодої красивої дівчини, а Тессі раділа, що, нарешті, зустріла ЛЮДИНУ.

Вона небагато чого зрозуміла з тих спеціальних термінів, якими надуживав професор метеорології, покладаючись на обізнаність дочки професора Торна. Всілякі «оклюзії», «фронти», «регресії» збігали повз її свідомість гомінливим струмочком старечого голосу. Але коли Літтл перейшов до висновків, Тессі нашорошила вуха. Виявлялось, що атомні та водневі бомби страшні не тільки силою вибуху та випромінюванням, а й тим, що порушують увесь атмосферний баланс. Досить одночасного вибуху тисячі атомних бомб, щоб на планеті почалося щось неймовірне: страшні зливи чергуватимуться з посухами, отруєна атмосфера поступово знищить усе живе. Пірейя стане голою, червоною пустелею.

Намальована Літтлом картина була така яскрава, що Тессі аж очі заплющила.

— Не може бути, професоре! Не може бути!.. Але чому, чому ви не пишете про це, не застерігаєте увесь світ?!

— Не застерігаю?.. — Літтл насупився, обличчя йому знову набрало колишнього виразу сумовитої непроникливості. — Міс Тессі, коли вас ще не було на світі, ми приятелювали з вашим батьком… Я застерігав його ще тоді. Після вибуху першої атомної бомби я викреслив його з числа друзів. Даруйте, але це так… А писати… Міс Тессі, вже писано-переписано! Ті, кому треба б читати, не читають, бо вони певні власної безпеки.

Ті ж самісінькі слова!.. Отже, думка була правильна!

Тессі встала, міцно потисла руку Літтлові:

— Спасибі вам, професоре!.. Ви — справжня людина!

І знову питання про війну, хоч і не прямо, в'язалося з батьком.

Тессі підійшла до групки вчених, де сидів Торн. Він не підтримував розмови, супив брови і байдуже дивився у простір.

«Ні, ні, він — проти війни! — з похапливістю подумала Тессі. — Він — хороший!»

Лишилось визначити, до якої категорії належить Фредді. І незабаром Тессі почула його, як завжди, м'яку, шанобливу відповідь на чиєсь запитання:

— Так, я проти війни!

Тепле, щире почуття огорнуло Тессі. «Мазунчик Фредді» в цю мить став для неї близьким і любим.

Вона зробила йому непомітний знак, відвела в затишний куточок і сама — вперше! — міцно поцілувала.

Приємно вражений, Фредді Крайн так, мабуть, і не второпав, за що дістав таку високу нагороду.

Брязнуло щось металеве. Заверещала якась тварина. Люто вилаявся професор Лайн-Еу.

Тессі стояла у передпокої лабораторії, не наважуючись зайти.

Двомісячне байдикування, — а особливо оте безглузде шаленство останніх декад, — здавалось, відібрало в неї право на повагу з боку професора, право на участь у його дослідах. Лайн-Еу, звичайно, образився. Він навіть не прийшов на заручини, хоч і пообіцяв.

Тессі відчувала себе зараз дуже нещасною дівчинкою, що несамохіть наколобродила і ладна стерпіти яку завгодно кару, аби тільки не позбутися прихильності вчителя.

Вона тяжко зітхнула і тихенько потягла за ручку. Двері легко відчинилися.

Професор Лайн-Еу, увесь у крові, як різник, стояв мовчки і дивився на неї поверх окулярів.

— Я прийшла, дідусю Лайн-Еу…

— Гарна!.. — Професор стяг і шпурнув геть гумові рукавички, натиском на педаль спустив у каналізаційний риштак покидь, що зосталася після хірургічного досліду. — Дуже гарна!.. А я ще називав тебе онукою! Ну, чого ти стоїш? Хіба не бачиш, що треба прибрати?

— Я зараз, дідусю Лайн-Еу! — Тессі метнулася до шафки, глянула ревниво, чи не висить там чужий комбінезон, полегшено зітхнула й почала швиденько перевдягатися.

Виявляється, Лайн-Еу не тільки не забув про неї, він навіть не взяв собі тимчасового помічника. Це було і радісно, і неприємно, бо ще раз нагадало Тессі, яка вона жалюгідна й дурна.

— Нагулялася?.. — Лайн-Еу дивився на неї й хитав головою. — А Рита загинула.