Жорж Сіменон - Люди навпроти

— Ви ще надовго залишаєтесь у Батумі?

Джон подивився так, як міг дивитися тільки він — гостро і мляво водночас.

— Та мабуть, назавжди.

— Чому?

Двері були відчинені. У темряві виднілася мокра пристань, вдалині миготіли вогні бару й угадувалося мереживо брудних вулиць. Джон відповів просто:

— Звичка… Прощавайте!

Колін зі своїми людьми спускався по трапу. Під пахвою він тримав портфеля. Проходячи повз Аділь-бея, капітан виразно подивився на консула. Потім почалася нескінченна біганина на палубі, почулися накази, грюкіт кабестану, плюскіт води, що стікала з якірного ланцюга.

Цікаво, чи Колін, повернувшись додому, знову зіпреться на підвіконня й дивитиметься на сліпі вікна навпроти?

Аділь-бей стояв на палубі, тримаючись руками за фальшборт. Усе довкола рухалося. Вогні мінялися місцями. Матроси пробігали повз нього. Час від часу лунав гучномовець, передаючи команди. Пустився дощ чи, може, впав туман. Палуба була мокра, шкіра в Аділь-бея вкрилася вологою. Двигун працював усе гучніше. Зелені вогні змінилися червоними. Перед тим, як набрати повний хід, судно дало три гудки.

Міста вже не було видно. Судно взяло курс на найчорнішу частину неба. Там, удалині, лежали гори Малої Азії.

— Капітан запрошує вас до своєї каюти! — повідомив стюард. Аділь-бей піднявся по сходах і почув знайомий різкий голос:

— Заходьте!

У каюті було дуже світло. Вдягнена в рожеву піжаму Нейла вибухала сміхом, вставляючи до грамофона нову голку. Капітан сидів у розстебнутому кителі. Стюард приніс шампанського.

— Я подумав, що ви не відмовитеся випити з нами по келишку…

Голка опустилася на платівку. Це було те саме танго, яке грали щовечора в барі. Нейла підспівувала, пританцьовувала й блискучими очима поглядала на обох чоловіків. Потім примостилася на бильці капітанового крісла.

Принесли ще шампанського. Нейла багато сміялася, танцювала, обіймала капітана й Аділь-бея; потім примусила консула ще й танцювати. Час від часу Нейла скоса позирала на нього, особливо коли пестила бельгійця. Іноді з-під вирізу піжами в неї виглядали груди, і вона помічала це ніби не відразу.

Судно ритмічно погойдувалось, і Аділь-бей почував себе недобре. Як відновити в пам'яті Сонине обличчя? В його уяві поставала тільки чорна сукня та капелюшок…

А капітан мав щасливий вигляд. Було вже досить пізно, коли він підвівся й сказав:

— Ну, пора лягати!

Він потис вологу Аділь-беєву руку. Нейла з каюти не йшла. З-за причинених дверей долинав їхній сміх.

Почали задраювати ілюмінатори. Аділь-бея нудило; він вийшов на палубу й, перехилившись через борт, почав блювати.

Незважаючи на морок і мжичку, суднові надбудови були молочно-білі, тоді як усе довкола залишалося чорним.

Що скаже йому міністр? Але ж будь-який лікар знайде в його організмі наслідки дії миш'яку! Джон, який добре знає цю країну, теж радив йому виїхати… А крім того, він, Аділь-бей, воював на Дарданеллах, а потім — за Мустафу Кемаля. До того ж Аділь-бей одразу й рішуче поставив на місце отого Панделлі!

З капітанової каюти все ще долинав сміх. Аділь-бей вимкнув у себе світло й машинально поглянув в ілюмінатор — немовби для того, щоб упевнитися, що вікон навпроти вже нема…

Французький журналіст Бертран Лежандр розмірковує на шпальтах газети «Монд» про спадщину нещодавно померлого Жоржа Сіменона — спадщину як у буквальному, так і в більш широкому розумінні. «Він залишив після себе, — зауважує Лежандр, — неабияке багатство: купу грошей, кілька вдів, численних дітей та… мільйони читачів».

Король детективу помер 4 вересня 1989 року у віці 86 літ, написавши двісті двадцять три книги, надрукованих у світі загальним тиражем близько п'ятисот п'ятдесяти мільйонів примірників. Сіменон щедро розсипав по сторінках романів факти власної біографи, але це не втамувало інтересу публіки до його приватного життя. Хоч, здавалося б, Сіменон нічого від неї не приховував — ані сексуальних проблем, ані родинних сварок, ані навіть трагедії, що її він зазнав на схилку віку (самогубство дочки Марі-Жорж). Та незважаючи на це, «таємниця Жоржа Сіменона» залишається, з нею не покінчили навіть численні томи автобіографічних нарисів «Інтимні мемуари», які письменник надиктовував протягом останніх років життя.

Його старший син Марк продовжує кар'єру кінорежисера й продюсера. Це завдяки йому було екранізовано такі твори Сіменона, як «Досьє агентства О», «Кров інших», «Маленький доктор», «Фальшивий підпис». Його мати — перша дружина Сіменона, Режіна Раншон, чи просто Тіжі, померла 1985 року у віці 85 літ на острові Паркероль, де розташована одна з резиденцій сина-режисера. Понад півстоліття тому у цьому будинку Сіменон написав «Заручини пана Іра» та кілька книжок про Мегре.

У тому ж Паркеролі ще й досі живе Анріета Ліберж, чи просто Буль, як її називає Сіменон у спогадах. 84-річна старенька була колись служницею й коханкою Сіменона, і взагалі — майже членом родини. Марк і тепер називає її «своєю другою мамою», хоча у дитинстві неабияк страждав від батькової «полігамії». Так, наприкінці 40-х років у Туксоні, штат Арізона, під дахом Сіменонового будинку одночасно мусили уживатися законна дружина Тіжі, служниця Буль та Деніз Уїме, що невдовзі стала другою мадам Сіменон. «Мене просто лихоманить, — зізнавався тоді Сіменон, — адже я опинився серед трьох жінок, яких треба примирити, щоб усім жити у злагоді…»

А головне, Сіменон і тоді писав так само багато й швидко, як завжди. У Туксоні було створено «Загублену лошицю», «Брудний сніг», «Чотири дні бідного чоловіка», «Новачка у місті» і три нові повісті про Мегре. І все це — лише з вересня 1947 по жовтень 1949 року!

З Деніз Уїме, молодшою за нього на 17 років канадійкою, Сіменон зустрівся у Нью-Йорку за обставин, що їх потім описав у «Трьох кімнатах на Манхеттені». Пристрасна любов до неї згодом перетворилася на взаємну ненависть, про що знають і читачі мемуарів самого Сіменона, й ті, хто читав спогади