Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

— Далі не можна! Далі не можна!

Незворушний голос робота тільки підстьобнув Саватєєва, і він, зірвавшись з місця, кинувся до берега. І відразу ж засмикався в безвільному пориві, схоплений роботами за руки.

— Далі не можна! Далі не можна! — неспішно і монотонно лунало в шоломофоні.

— Кинь, Павле! — сказав Шабанов згори. — Ти ж сам настроїв їх на небезпеку.

Саватєєв зрозумів недоречність своєї поведінки. Переставши опиратися, він буркнув:

— Гаразд, гаразд уже, буду стояти.

Роботи відразу випустили його зі своїх міцних залізних обіймів і закрокували далі, буцімто нічого не сталося. Вони дійшли до останнього сліду, постояли, зробили ще один крок уперед і ввімкнули апаратуру.

Шабанов дивився на екран, який світився рівним зеленкуватим світлом, і чекав, що ось зараз виправдається міркування Саватєєва і під шаром піску вони побачать Корзуна. Шабанов не хвилювався. Це був би не такий уже поганий варіант — Корзун хоч і в легкому герметичному костюмі, але міг би протриматися і більше години, кисню вистачало ще годин на десять.

Жодна іскорка не потривожила однорідне мигтіння екрану. Пісок був суцільним, без сторонніх предметів на багато метрів углиб. Роботи ще покрутилися навколо, щоразу досліджуючи більшу площу, і повернули назад.

Либонь тільки тепер Шабанов у повній мірі усвідомив, що трапилося. Раніше йому здавалося, що це якийсь жарт з боку Корзуна, або якщо і є тут якась таємниця, то вона безпечна. Він подивився на море. Воно було, як і раніше, спокійним, а йому вже уявлялося грізним. Що він може сказати певного про цю могутню й непередбачувану ворожу силу, яка сконденсована в величезній масі води? Нічого. А ця ж бо сила може просто підім’яти людину, не залишивши ніякого сліду. Можливо, ось так, як сталося з Корзуном. І що, врешті, вони знають про Сирену?

Місяць тому зореліт «Памір» зробив посадку на Сирені. Планета мала атмосферу з доволі високим вмістом кисню, воду, близьку за своїми хімічними властивостями до земної, і разом з тим була позбавлена складних форм органічного життя. Дивно було дивитися на високі голі гори, піщані пустелі, оточені з усіх боків морями.

Мертва планета, цікава своїми атмосферними явищами. Єдина в своєму роді у системі Альтаїра. Люди вивчали її будову, шукали причини, які пояснили б різкі зміни в довкіллі. І раптом випадок, який погрожував обернутися трагедією. Слід було налагоджувати пошуки, а люди не знали, звідки їх починати.

Шабанов відчепив від пояса бінокль, підніс його до очей. Море було пустельним, лише відблиски далеких брижів раз-по-раз виникали в полірованих лінзах.

— Не довіряєш локаторам? — спитав Саватєєв.

Шабанов опустив бінокль, глянув на чистий екран локатора і спитав розгубленим голосом:

— Павле, де Корзун?

Залишивши про всяк випадок двох роботів на березі, Шабанов і Саватєєв повернулися на «Памір», щоб підготувати гідроплан. Вони вирішили в морі пошукати відгадку цієї таємниці.

Розвідка нічого не дала. На добру сотню кілометрів море було тихим, спокійним, без ознак навіть внутрішнього руху, просвічувалося до самого дна.

Вони повернулися, коли срібне сонце розпеченим краєм торкнулося видноколу. Надходила ніч, коротка, темна і така дощова, що носа не виткнеш. Природа в нічні години наче повертала морю всю ту воду, що забирала у нього в гарячий день.

Розчаровані, пригнічені, Шабанов і Саватєєв спинилися біля зорельота. Корзун міг бути ще живий, але хвилин через сорок кисень мав закінчитися. І тоді… Вони не говорили, що буде тоді. Про це краще було мовчати, щоб не проганяти надію, маленьку і трепетну, яка, незважаючи ні на що, не полишала їх.

І раптом космонавти перезирнулися, не розуміючи, що відбувається. У шоломофонах не змовкав голос робота, який буденно, мов про щось звичайнісіньке, раз за разом повторював:

— На березі людина! На березі людина!

Незворушний робот з механічною душею, однак, виявився кмітливішим від людей. Повідомляючи новину, він одночасно викликав всюдихід. Не встигли космонавти отямитись, як всюдихід вже стояв поряд з ними. Вони відразу ж ускочили в машину і помчали до урвища.

Корзун стояв на тому самому місці, де обривалися його попередні сліди. Він задумливо дивився на море і чомусь несміло посміхався.

— Василю! Василю! — Шабанов трусонув його за плече.

Корзун спокійно глянув на товариша і здивовано спитав:

— Ти чого? Що трапилося?

— Він ще питає! — Шабанов у відчаї повернувся до Саватєєва, який також прибіг уже на берег. — Чуєш, Павле?

— Де ти був? — Саватєєв зробив крок до Корзуна.

Корзун наморщив чоло, подумав трохи і, нічого не розуміючи, відказав:

— Ту-ут…

— Увесь час? — обережно уточнив Шабанов.

— Який час, я ж лише прийшов сюди. — До Корзуна нарешті дійшло, що товариші в чомусь сумніваються… — Чого ви причепилися?

— Поглянь! — Шабанов показав спочатку на Альтаїр, який вже сховався наполовину, потім на спорожнілі кисневі балони. — Бачиш, скільки часу минуло?

Корзун широко розплющив очі і знесилено опустився на пісок.

— Як же це, хлопці?

— Дізнаємось, — безтурботно сказав Саватєєв і запропонував: — Поїхали додому. Скоро лине? дощ.

Згодом, уже сидячи в затишному салоні зорельота, Корзун знову попросив:

— Скажіть, хлопці, що трапилося?

— Спочатку трохи відпочинемо, а потім спробуємо вже відповісти на твоє питання. Нам вистачило на сьогодні. А тоді, може, і ти, Василю, щось згадаєш.

Корзун згадав небагато: як прийшов на берег, приваблений земним виглядом моря, і як пізніше його зустріли роботи. Що було поміж цим, він знав не більше від інших.

— От тільки… як би вам сказати…

— Ну, Василю, ну, — Шабанов подався до нього.

— Ні, це не піддається опису. Певно, я просто засумував за Землею. На березі було… Це й радість, і туга, і щастя, від якого навіть стало боляче — таке воно велике і всеоб’ємне. Вони охопили мене