Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Очевидно, все справді було так, бо, згадуючи, Корзун знову став таким, яким його бачили друзі на березі, — зм’яклим, з несмілою посмішкою.

Зовні Корзун не змінився. Тільки тепер частіше замислювався, наче приглядався чи прислухався до чогось незрозумілого, але приємного, що було відомо лише йому одному. Працював же він, як і раніше, старанно. Факт його зникнення можна було б прийняти за комічну недоречність, якби за ним не стояло щось невідоме, незбагненне, що межувало з дивом і тому виглядало загрозливим і небезпечним для кожного з космонавтів, для корабля на весь той час, поки вони будуть на Сирені. Це викликало нервозність, заважало нормально працювати. І нарешті Саватєєв не витримав.

— Я більше не можу, — поскаржився він Шабанову, коли вони зосталися з ним удвох. При Корзуні таких розмов уникали. — Або ми стартуємо, або не знаю що.

— Не з’ясувавши, що сталося з Корзуном?

— Ми безсилі тут.

У якійсь мірі Саватєєв мав підстави так говорити. Минуло вже біля двох тижнів, а вони все ще не мали кінчика тієї ниточки, яка дозволила б розкрити таємницю. І справді, треба було приймати якесь рішення. Шабанов був капітаном їх невеликого екіпажу і розумів Саватєєва. Він довго стояв біля ілюмінатора, з якого виднілося море — тихе, ласкаве.

— Оманлива краса, — Шабанов відвернувся від ілюмінатора, і Саватєєв помітив в його очах крижинку холоду. — Зробимо, Павле, ще одну спробу. Коли не підтвердиться моє міркування, покинемо Сирену.

— Ти що надумав? — занепокоївся Саватєєв.

— Повторю Корзуна. Тільки на берег піду не сам, а з роботами.

— Боюся я цього стрибка у ніщо.

— І я, Павле, — Шабанов нахмурився. — Але інакше не можна. Так, не можна. Хочеш сказати, що у нас інше завдання? Згоден. А тепер завдання змінилося. Такий вже закон житя, що на всі випадки заздалегідь не придумаєш програми. Ти не хвилюйся. — Він підійшов до Саватєєва, обняв його. — Василь же повернувся, і, здається, нормально.

— Хіба що здається, — буркнув Саватєєв, знаючи, що Шабанов все одно зробить по-своєму.

— А може, нічого зі мною не трапиться.

— Якби хоч, — щиро побажав Саватєєв.

Збори були недовгими, і назавтра Шабанов з Саватєєвим вирушили до моря. Біля виходу вони зустріли Корзуна. Він збентежено потупився, заступаючи прохід, і сумно промовив:

— Я знаю, що ви не хочете турбувати мене. Може, й правильно робите. Тільки я весь час думаю про це. Мені здається, Сергію, що там були риби, — і пішов згорблений, ніби в чомусь винуватий перед друзями.

Шабанов наздогнав його, притиснув до грудей і попросив:

— Коли що, ви тут з Павлом не гайтеся, повертайтесь на Землю.

Корзун кивнув.

Море зустріло людей звичним спокоєм. Альтаїр щойно показався над обрієм, і його диск світився на сірій водяній гладіні довгою пурпуровою смугою. Шабанов на хвилину спинився, прислухаючись до неспокійних ударів серця, і потім рішуче стрибнув униз.

За ним сповзли роботи. Утрьох — людина і два роботи — вони залишали багато слідів. А Саватєєв бачив тільки ямки, які зосталися від важких черевиків Шабанова.

Через якусь хвилину Шабанов спинився. Від моря його відділяла вузька смуга жовтого піску. Він чекав чогось неймовірного, а довкола було мов на земному пляжі — ось коли б іще поруч росли дерева та кущі і не треба було вдягати герметичний костюм. Щоб заспокоїти Саватєєва, Шабанов озирнувся і весело крикнув:

— Бачиш? На мене духи не діють!

І тут у нього запаморочилася голова. Шабанов глянув на море. На його поверхні нічого незвичайного не було. Це він устиг ще відзначити, бо через мить перед очима попливли кола. Втрачаючи рівновагу, він махнув руками. Роботи зрозуміли це як сигнал про допомогу і кинулися до Шабанова. Але перш ніж вони підхопили його, він побачив перед собою якісь кільця, промені. Усе це вигадливо перепліталося, перехрещувалося, миттєво змінювало забарвлення, створюючи нові й нові неймовірні геометричні фігури. І начебто яскраві зірки падали навколо густим осіннім дощем. У Шабанова вже не було ні тіла, ані уявлення про те, де він.

Капітан опритомнів на кам’янистому урвищі, і перше, що побачив, — це стурбоване обличчя схиленого над ним Саватєєва. Шабанов покрутив головою.

— Тобі зле? — з тривогою спитав Саватєєв.

— Тепер уже ні.

Шабанов сів, поворушив плечима, руками, відновлюючи втрачену владу над своїм тілом. І розповів, що йому здалося.

— Гадаєш, з Корзуном було так само?

— Впевнений.

— Але чому він не розказує? Приховує чи не пам’ятає? — спитав Саватєєв і аж зморщився, так неприємно йому було підозрювати друга. Похопившись, він додав уперто, переконано: — Не пам’ятає.

— Так! — Шабанов прийняв його останнє міркування без сумнівів. — Значить, має ще відбутися щось таке, що стирає сліди з пам’яті. Я повинен повернутися на берег, Павле. Сам. Без роботів.

— Не поспішай. Треба підготуватися. У костюм вмонтуємо декілька мініатюрних кіноапаратів і передавачів. Якщо щось і забудеш, вони зафіксують. І, можливо, повідомлять твої координати, коли сигнали зможуть пробитися крізь товщу води.

Все повторилося спочатку. Тільки тепер за Шабановим наглядав і Корзун. Почавши заточуватись, Шабанов устиг крикнути: «Вимкни робота!» Затим він закружляв у неймовірному танці. В шоломофонах було чути його уривчасте дихання, немов він боровся з кимось. Потім знесилів і впав ниць. Море пестливо обмивало його прозорий гермошолом. Корзун було поткнувся на допомогу, але Саватєєв стримав його і шепнув:

— Дивись!

Близько від берега море раптом викинуло султанчик. Він постояв на місці, схожий на фонтан, потім ворухнувся, мов під подихом вітру, і перетворився на вихор, з кожною хвилиною набираючи сили і глибше угвинчуючись у воду. Невдовзі на місці вихору утворилася вирва метрів двадцять у діаметрі. Її стінки продовжували крутитися зліва направо, аж поки не оголилося дно. Тоді один бік вирви, ближчий до берега, витягнувся вузьким довгим язиком, лизнув пісок і повернувся на місце, захопивши з собою