Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Здобич ніби задовольнила море. Воно почало заспокоюватися і хвилини через три зовсім стихло, немов і не крутився щойно в ньому потужний вир.

— Що скажеш? — спитав Саватєєв і пошкодував про це.

Корзун стояв, мов остовпілий, зі зблідлим лицем.

— Га? — здригнувся він. — Все вилетіло з голови.

— Скоро про все дізнаємося. — Саватєєв говорив навмисно бадьоро. — Мені здається, що море хвилювалося лише з цього боку, щоб забрати Сергія.

Станції спостереження невдовзі підтвердили думку Саватєєва.

— Це дуже важливо, — пожвавився Корзун. — У всьому цьому є якийсь сенс.

— Не будемо поспішати з висновками, — спинив його Саватєєв.

Тим часом працьовиті роботи пригнали гідроплан. Затим зібрали будиночок, де люди могли б відпочити, встановили там пульти і екрани приладів спостереження.

Хвилини текли повільно, складаючись у ще більш повільні години. І жодних звісток від Шабанова.

— Не пробиваються радіосигнали, — констатував Саватєєв.

— Я про це думав, — Корзун глянув на годинник. — Хвилин через двадцять сигнал має бути. Автозонд вирветься на поверхню.

— Ти молодчина, Василю!

— Один строк уже минув, — зітхнів Корзун.

Саватєєв збентежено притих.

Звістка надійшла з запізненням у п’ять хвилин. Коротка, проте змістовна. Пильні автомати «Паміра» і радіомаяків запеленгували автозонд. Він здійснив передачу з відстані в сто вісімнадцять кілометрів.

Через лічені хвилини гідроплан був уже над районом, визначеним пеленгаторами. Однак Корзуна, який вирушив на пошуки, чекало розчарування. Ні на поверхні, ані в глибині йому не вдалося помітити нічого істотного. Товща води ховала в собі таємницю.

— Кепсько, — сказав Саватєєв, вислухавши Корзуна. — Сергій десь глибоко, дуже глибоко, там страшенний тиск. Людина не витримає.

— А як я? — заперечив Корзун.

— Будемо чекати, нічого іншого не залишається.

Сутеніло. Небо вкривалося хмарами, чорними, як сама ніч. Подув вітер. Слабкий спочатку, він повільно розгулювався, виносячи з тіснин хмари куряви. Почався дощ, він стьобав водяними каскадами по тонких металічних стінках тимчасового притулку космонавтів. Надходила ніч, шквальна, зливна.

Саватєєв збільшив яскравість екранів, що слідкували за берегом. Він побачив вузьку берегову смугу, нерухомих роботів, прикріплених тросами до стовпа на урвищі, а за кілька кроків від них — вируюче море, яке посилало на берег хвилю за хвилею.

Видовище було жахливим, і Саватєєву за надійними стінками стало неспокійно. А як Шабанову, якщо він ще живий?

— Мій строк минув, — Корзун наче прочитав думки товариша.

— У нього аварійний запас кисню. — Заспокоєння було слабке, і сам Саватєєв йому не вельми вірив. Але іншого не було. — Відпочивай, Василю, пізніше зміниш.

Пориви вітру почастішали, перейшли в безупинний гул. Приглушений звукоізоляцією стін, він був монотонним, наганяв сон. Саватєєв увімкнув метроном. Дзвінкі секунди наповнили кімнату тривогою. Це хвилювало, примушувало постійно бути насторожі. Саватєєв, сидячи в кріслі, втупився в екран.

Стихія лютувала. Хвилі вже захльостували сумні самотні постаті роботів, пробуючи зірвати їх з місця. Але вони, ворухнувшись, знов стояли, мов укопані. І так годину, дві… Щоб не заснути, Саватєєв раз-по-раз кліпав очима.

Напевно, він щось все-таки прогавив. Бо коли розплющив очі, то лівого робота на місці не було. З динаміка різко стьобнуло: «Людина у морі!» І вже другий робот кинувся у хвилі.

Вони вибралися з води разом з Шабановим. До помешкання він дійшов сам, тримаючись за роботів. Він був знесилений, кинув одне: «Потім, потім» — і осів, заснувши на ходу.

Прокинувся Шабанов годин через двадцять. Знову була ніч. Знову за тонкими стінками їх тимчасового житла лютував вітер, з гір котилися водяні вали. Але це вже на людей не впливало, здавалося неістотним. Вони були знову разом. Космонавти зібралися біля проектора. Плівки вже були проявлені.

— Коли я пішов на берег удруге, — почав Шабанов, — то був хитрішим. Я приблизно знав, що мене чекає. Коли запаморочилася голова, я не став опиратися чужому впливу, тому швидше впав на пісок, намагаючись не ворушитися. Не знаю чому, але це виявилося правильним. Голові стало трохи легше, і через силу мені вдалося дещо побачити. Тямлю, як змила хвиля, як потягнула по поверхні, як почав провалюватись глибше. Ось тоді у воді я відчув якийсь рух, не течію, а щось інше, обмежене вузькими рамками. Ти, Василю, згадував про риб. Може, це були вони. А може, якісь інші істоти. Навколо мене увесь час бурунився вир, і хоча в костюмі було повітря, воно не тримало мене, я продовжував опускатися все нижче. Мене здивувало, що вже досить глибоко, а тиску води не відчуваю. Я злякався. Зробив спробу вирватися і припустився цим самим помилки. Знов запаморочилася голова, я провалився в небуття, з якого вийшов, тільки опинившись на березі. Якби не кіби, поплавав би іще. А тепер давайте подивимося плівки.

У костюм Шабанова були вмонтовані шість маленьких кінокамер. Коли він повернувся, їх залишилося п’ять. Шоста десь зникла.

— Зачепився за щось, а може, роботи, коли тягнули, відірвали, — сказав Шабанов.

Але вистачило й решти. Вони увімкнулися в ту мить, коли море ринуло на берег.

Саватєєву вдалося синхронізувати зафіксоване плівками, щоб на екрані одержати цільну і об’ємну картину. Море було таким самим, яким люди бачили його щодня, на глибині навіть ще спокійнішим. Тим більше було дивно, що Шабанов рухався ривками.

Камери з автоматичним наведенням швидко звикли до навколишнього середовища. У воді вони помітили тіні, які кружляли наколо Шабанова. Автомати збільшили різкість, вибрали відповідну підсвітку, і тіні перетворилися на незвичайних… риб. Довгих, завбільшки з людину, вузьких і гостроносих.

— Василь не помилився, — зрадів Шабанов.

Косяк, говорячи земною мовою, був немалий — риби оточували людину щільно, час від часу доторкаючись до її тіла ребристими плавниками.

— Навіщо я ворушився, — пошкодував Шабанов.

— Апарати розкажуть, що треба, — заспокоїв Корзун.

— Ні, я помітив би більше. Хоч повторюй дослід.

Показалося жовте дно. І тут воно нагадувало берег — піщане, без