Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

знайденими Вітею передавачами. Даруйте, що я не встиг записати код, який допоміг мені прочитати сигнали. Пізніше ви зрозумієте, чому я не зробив цього. Але я спробую розповісти про все побачене своїми словами.

На відстані одинадцяти світлових років від Землі (сто десять трильйонів кілометрів) знаходиться сузір’я Індійця. Астрономи Землі давно помітили, що зірка Епсилон цього сузір’я схожа на Сонце і що навколо неї обертаються планети. Пам’ятаєте, коли Павло Костянтинович прийняв звідти невідомі радіовипромінювання, то у багатьох учених виникла думка: чи не розумні істоти послали їх до нас? Тоді це була тільки смілива здогадка. Тепер я стверджую, що це так. Планети навколо Епсилона населені високоорганізованими істотами.

У своєму розвитку мешканці Епсилона набагато випередили нас, землян. Вони навчилися повністю перетворювати речовину на енергію, зуміли побудувати чудові космічні кораблі, а потім навіть по-своєму перебудувати планетну систему Епсилона. На жаль, мені не вдалося зрозуміти, чи наш Плутон — це одна з їх планет, колись перетворена в своєрідний космічний корабель, чи це вони побували на Плутоні, і тут ми знайшли їх сліди.

Ви — молоді. Ви ще дізнаєтеся про те, про що не встиг дізнатися я. Шукайте нові сліди невідомих космонавтів, і ви зрозумієте таємницю Плутона, дізнаєтеся, яка катастрофа спіткала цю планету».

А за годину С. В. одягнув скафандр і сам вийшов на Плутон, заборонивши йти за ним.

На телеекрані ми бачили, як він стояв на сусідній скелі, довго дивився на небо і потім пішов. Спочатку швидко, потім повільніше, поки не захитався. Коли я прибіг до нього на допомогу, С. В. був вже мертвий. У руці він тримав мікроплівку. Вона виявилася його наказом-заповітом.

Виконуючи волю покійного, ми поховали його на Плутоні в печері, поряд з кубом. А самі повертаємося на Землю. Але С. В. весь час з нами. Це за його програмою автомати ведуть наш корабель. Це його розрахунки, зроблені від нас крадькома, допомогли нам уникнути неприємних космічних зустрічей з великими планетами і астероїдними поясами. Вмираючи, він пам’ятав буквально про все. Навіть про те, що обіцяв Павлові повернути до Сатурна. Він вибачався, що не включив це в програму автоматів-пілотів. Він не хотів піддавати нас додатковому ризику.

Нещодавно радіо із Землі повідомило, що на Плутон відправлена нова експедиція. Серед її екіпажу і Валя. Вони поспішали нам на допомогу, тому що ми довго не подавали про себе звісток. Що ж, я радий. А П. К. засмучений. І це зрозуміло. Адже він знову розлучається з Валею. Скоро ми зустрінемося з екіпажем нового корабля. Тут, у космосі. Потрібно буде передати їм те, що ми дізналися. Їм буде легше. А ми повернемося на Землю. А потім…

Степан Васильович Бурмаков мріяв побувати на планетах, населених розумними істотами. Ми з П. К. присягнулися зробити це за нього.

Ми ще повернемося в космос!

СТРИБОК У НІЩО

Сліди обривалися, неначе у Корзуна раптом виросли крила і він злетів у фіолетову безодню безхмарного неба Сирени. Цього, звісно, бути не могло. Але все ж цікаво, куди дівся Корзун? Шабанов повторив питання вголос, глянув на Саватєєва. Той не відповів, і Шабанов знову подивився на сліди. Чіткі, як на м’якій глині, з рубчиками і смужками від важких черевиків скафандра, вони починалися відразу під скелею, на якій зараз стояли Шабанов і Саватєєв зі свитою роботів і з якої годину тому зістрибнув униз Корзун. Він точно не поспішав — сліди були акуратні, навіть в останній ямці стінки обсипалися не більше, аніж у решті. А далі жовтів незайманий пісок, аж до самої води, до якої залишалося ще метрів десять.

— Хвилі змили?.. — Саватєєв сказав це невпевнено, швидше щоб порушити мовчанку.

Шабанов зрозумів товариша і невесело посміхнувся: море було на диво спокійним, мов лісовий ставок десь на Землі. За ті хвилини, що минули від миті, коли з Корзуном припинився зв’язок, воно не встигло б угамуватися. Тай постійні багатоденні спостереження свідчили, що море бушує тільки вночі. І Шабанов сказав:

— Тут щось інше, хоча, здається, окрім моря він не міг ніде подітись.

— А що, коли… — здогад був недоречним і страшним, і Саватєєв не відважився висловити його до кінця.

Знову Шабанов зрозумів його і заперечно похитав головою:

— Ні! Прибережний пісок — не трясовина.

— А яма, зсув чи ще щось?! Не могла ж людина зникнути серед білого дня, нічого по собі не залишивши.

— Сирена — не Земля, який вже тут білий день.

Флегматичність і логіка, які лунали в словах Шабанова, вивели Саватєєва з рівноваги.

— Біда трапилася! Біда! Чуєш?! — закричав він.

— Не кричи, — поклав йому руку на плече Шабанов. — Криком тут не допоможеш. Я ж сперечаюся з тобою, щоб себе переконати і швидше з’ясувати істину.

Саватєєв трохи зм’як і запропонував:

— Давай перевіряти варіанти.

Два роботи, схожі на людей, одягнутих у незграбні скафандри, підійшли до урвища. Обережно, мов старі діди, почали злазити вниз.

Нетерплячого Саватєєва завжди дратувала ця поважність у рухах роботів, які навіть у небезпечних обставинах ніколи не втрачали свого механічного спокою. Він знав, що саме так вони запрограмовані, їх електронний мозок не розуміє емоцій, але не міг не сердитися. І зараз, не стримавшись, крикнув:

— Гей ви, хутчіш ворушіться!

Роботи на мить завмерли, мов по команді повернули голови, наче справді здивувалися несподіваній вимозі і образливому тону, і дружно відповіли:

— Степінь небезпеки 0,4. Працюємо в граничному режимі.

Саватєєв трусонув головою, а Шабанов усміхнувся.

— Та ну вас! — крикнув Саватєєв і