Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

невпевнено почав рибалка. — Еге, близько дев'ятої, бо скоро прибув теплохід з останнього рейсу.

— Якого числа?

— Десятого. Сам він… нічим не примітний чоловік, вище середнього зросту, в діркатому капроновому капелюсі. Да! — Ляснув себе по лобі боцман і жваво додав — У нього начисто голена голова! Я помітив, коли він витирався хустинкою.

Голена голова… Скорич! Авжеж. Мені відлягло від серця, хоч і був незадоволений собою. Зрозумів, що майор дістав значні відомості, бо саме після десятого він вдруге радив мені навідатись сюди.

— То наш працівник, — заспокоїв боцмана. — Наш. І що ви йому розповіли?

— Майже нічого, — знизав крутими плечима Кнехт. — Бачив я, бо знічев'я зириш навкруги, швертбот Радутного і того пацана. Тренувалися вони довгенько: відпрацьовували повороти, йшли галсами, потім відпочивали.

— Де відпочивали? Тут?

— Ні, он там… — махнув рукою Кнехт. — Біля дач, під очеретом. Опісля швертбот причалив до набережної. Оце і все, що розказав.

— А хлопчина був у швертботі, коли той причалив?

— Не помітив. Я ж за ними спеціально не стежив, — ніби виправдовувався. Потім мовив з нотками іронії: — Між іншим, капітане, я не Кнехт.

Ось тобі на! Оце признання! Я витріщився на рибалку, мов на снігову людину. Мені аж відібрало мову.

— Я — Лило Микола Панасович. — Він оглянувся на мене й стурбовано запитав: — Ти чого?.. А, ти, видать, не місцевий. Кнехт — моє прізвисько. Кнехт — це металева тумба для закріплення канатів. А ти вже подумав… — Боцман засміявся, ворухнув рукою, і на граніт, йому під ноги, шльопнулась срібляста верховодка.

— Н-да, Миколо Панасовичу… — Я з полегшенням передихнув.

— Мотай на вус, — хитро підморгнув мені. — Знадобиться.

Дивно, що Скорич так наполегливо спроваджував мене на набережну, де не виявилося жодного свіжого факту.

— А наш працівник більше ні з ким не розмовляв? — спитав наостанку.

— Тільки зі мною.

Попрощався з боцманом і пішов. От і значимі відомості! — кепкував із себе. Проте непокоїло, що я не помітив чогось суттєвого. Як у дитячих журналах: у намальованому дереві треба знайти якесь звірятко. І от довго нишпориш очима серед гілля, поки раптово не помітиш те, що шукав. Ще й дивуєшся, як це просто.

Не міг він мене наштовхувати на непевний слід. Навіщо? Скорич, як і я, теж зацікавлений, щоб Руслана швидше знайти. Розмовляв майор лише з Лило. Я аж зупинився, вражений своїм здогадом: він посилав мене до Лила… Відтворив у пам'яті нашу розмову… Нічого особливого, все знайоме досі. Що ж мав на увазі Дмитро Юхимович?

— Ну, як там боцман? Ще не збирається додому? — раптом озвався до мене рибалка, що назвав Лило Кнехтом, і насмішкувато продовжив: — Не хвалився своїм мопедом? Он стоїть за платаном, — показав рукою.

Справді, з-за грубого стовбура визирало колесо.

— А де живе старий? — запитав.

— На Пушкінській.

Приголомшений, я завмер… Ось яке відкриття зробив Скорич! Адже Руслан пішов по Пушкінській. Він устиг подзвонити і… Так, залізна витримка у Кнехта: ні розгубленості, ні хвилювання. Тільки невимушеність і приваблива простота. Як розпізнав майор у ньому злочинця? Звісно, Лило теж йому сказав, що не бачив хлопчини, але Скорич натрапив на слід. Звичайно, навів мопед і, можливо, розшукав свідка, що жив на Пушкінській. Можливо. А мені не поталанило.

Вийшов на бульвар і сів на лавку під туєю, що затуляла сонце. Тепер мені треба знайти того свідка. Вирішив обійти жителів Пушкінської. Жевріла надія, раз майор знайшов очевидця. В такому випадку, як зумів Кнехт замести сліди і де сховати труп? У вісім годин вечора ще видно, та й перехожих багато.

Я знову відтворив у пам'яті розмову з боцманом… І донедавна мовлене ним несподівано набуло вагомого значення, відкрило мені свій потаємний зміст. А ще столяр Микичур, металевий карбованець Радутного… Як все просто! Мені аж забракло повітря. Глипнув на годинник — двадцять хвилин на першу. Ще встигну подзвонити майору до обіду.

Я втретє на водній станції. Прийшов майже на годину раніше, бо у відділі не сиділося.

Ще від воріт почув бадьору команду: «Раз-два, взяли! Іще раз — взяли!..» Я впірнув у зелений тунель — платанову алею, пройшов мимо адміністративного будинку. Подивився на вікно тренерського кабінету — там нікого не було. Зате в елінгу чаклував біля човнів Микичур у брилі й чорному фартусі поверх тільняшки. Гостро запахло фарбою.

— Добрий день, Михайле Степановичу, — привітався.

Він повернувся — і на його обличчі спочатку промайнуло здивування, потім — зажура. Столяр кивнув.

— Не знайшли, видать… — скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». — А мені він сьогодні приснився…

— Напевне, думали про нього.

— Думав, звичайно, у самого троє онуків, — сів на березову колодку, розмірковував: — Якщо досі не об'явився — діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися — це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… — і, не доказавши, махнув рукою.

— Ви ще довго працюватимете?

— Сьогодні до шостої години, — Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

— Радутний не спізнюється?

— Ніколи. Павло акуратист. — Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. — Через два дні їде на республіканські змагання.

— А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

— Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… — розгублено промимрив затинаючись.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. — Піду, трохи погуляю.

Навмисне не попередив Микичура залишатися на місці, щоб не тривожився. Нехай ніхто передчасно не тривожиться. Я сів на причалі. Поглядав то на алею, щоб не проґавити Радутного, то на той берег лиману. Перехожих на набережній обмаль, бовваніли рибалки, і