Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

— Вірно, — погодився майор. — Засіб простий і випробуваний. І який напрошується висновок?

Я замислився… Авжеж! Ясно, як серед білого дня!

— Автор анонімки добре обізнаний із «сердечними» справами Табурчака, знає Кисюру і про зникнення Руслана, — випалив поспішно.

— Отож постає питання: кві продест? — нарешті глянув на мене майор.

— ?!

— Кві продест? — посміхнувся він. — Тобто по-латині — кому вигідно? Кому вигідно накинути Кисюрі цю справу? Га? Є такий громадянин чи ні?

— Є, звичайно. Лист — підтвердження. Але зараз у мене нема нікого на підозрі, — відверто признався. — Тепер усі мають залізне алібі.

Дмитро Юхимович якось дивно, ніби шкодуючи за чимось, подивився на мене, аж мені зробилося незручно.

— Ви б, Арсене Федоровичу, трохи розвіялись, — доброзичливо порадив. — Сходіть на Флотський бульвар, погуляйте. Там чудові краєвиди. У вас, вибачте, вигляд перевтомленої людини. Тимчасові невдачі, поразки неминучі у нашій роботі.

У мене почервоніли вуха, бо майор безпомилково оцінив мій стан. Дякував йому за те, бо у тяжку хвилину підтримав, вселив надію.

Я охоче скористався порадою Скорича. До Флотського бульвару кілометрів зо два, але йшов пішки, помалу, як на прогулянці. Поминув універмаг, кафе «Чайка», піднявся сходами у скверик, де на лавках під розлогими платанами сиділи пенсіонери і молоді мами з колясками. Навколо фонтану галасували діти, полохаючи голубів.

Ось і Флотський бульвар із старовинними гарматами, великими якорями. Я сів на лавку і дивився, як по ряхтливому плесі повільно снували вітрильники, мчали моторки, здіймаючи хвилю. Кигичили чайки, вихоплювали з води якусь поживу.

На протилежному березі погойдувались яхти, крізь листя платанів видно було сіре приміщення водної станції і руді боки байдарок у елінгу. Десь там майстрував Микичур і серед підлітків крутився Радутний.

Як там сказав по-латині майор? Кв… кві про… протест — кому вигідно. А справді: кому вигідно вплутати Кисюру, звинуватити його у викраденні Руслана? Хто відводив од себе підозру? Мати і батько Руслана відпадали, Шулешко і її брат теж. Микичур? Радутний?..

Але ж і один і другий мали відношення до справи лише побіжне, як свідки. Коли б не дзвонив Руслан після. тренування, я б теж їх підозрював. Подумав, що Скорич на випадково підказав мені місце для прогулянки, він теж щось говорив про рибалок… Еге, радив поговорити з ними, а я досі…

Густе віття платанів і плакучих верб затуляло набережну, на якій чапіли затяті рибалки. Завагався: йти чи ні? А може, там мій останній шанс на успіх? Спустився сходами до води, і приємна прохолода огорнула мене.

На сірому розпеченому бетоні сиділо густенько рибалок: діди і підстаркуваті, молодики й підлітки, натоптуватий дядько у тільнику, навіть одна жінка, огрядна, в зеленій панамі й голубій сукні. В кого ж спитати? І що це вирішить? Підтвердяться розповіді Радутного й Микичура, ну і, можливо, хтось із рибалок бачив, як Руслан вийшов із швертбота. Втім, воно й не суттєве, бо школяр після тренування дзвонив.

Дзвонив… І вже вкотре той дзвінок наче вимуровував переді мною стіну, об яку розбивалися всі мої припущення. Він безжально спростував начерки моїх версій. Щоб не мучило власне сумління, я підійшов до рибалки — статечного чоловіка в поношеному сірому костюмі. Зазирнув у його бідончик — там ворушилися лискучі продовгуваті рибки.

— Добре клює? — чомусь запобігливо запитав.

— До вечора насмикаю на юшку, — відповів не оглядаючись.

— А що воно за риба?

Чоловік зиркнув здивовано, ніби я бовкнув якусь дурницю, і знову вп'явся поглядом у червоний поплавець.

— Верховодка, — буркнув, здогадавшись, що перед ним невіглас у рибальстві.

— Да, це ж мати треба терпіння! — полестив чоловікові, щоб не згасла розмова. — Отак щодня…

— Не щодня: іноді до зміни або після роботи. То Кнехт і ночує тут, — іронічно кивнув ліворуч.

— Такий затятий? — не повірив. — Це який Кнехт?

— Он у тільнику, — і смикнув вудлище — підсік верховодку.

Ще кілька хвилин постояв коло нього й пішов далі. Все те робив автоматично, без належної зацікавленості, яка завжди допомагала в роботі. Придивлявся до Кнехта. Кнехт… Чудне прізвище. З чого ж почати розмову? Про рибу? Знову вклепаюсь. Краще відрекомендуюсь, і край.

Рибалка буцматий, оцупкуватий, мов дубовий окоренок. Голова, незважаючи на спеку, не покрита, і його густий чуб від сонця и вітру нагадував просяну волоть. У коричневій лапатій руці бамбукове вудлище здавалося барабанною паличкою. Я привітався з ним.

— Здоров, якщо не жартуєш, — басовито, весело відказав.

У нього крупне, грубе лице. Очі, ніс, губи, підборіддя ніби викарбувані начорно скульптором.

— Ви товариш Кнехт? — для певності запитав.

— О, Кнехт! — вигукнув і засміявся. — Боцман Кнехт, юнго. Сорок два роки топтав палубу. Ще й досі ніби гойдається під ногами земля. А зараз на пенсії, — безнадійно махнув рукою. — Списали на берег ловити бички.

Я теж посміхнувся, передчуваючи невимушену бесіду. До того ж я ніколи не бачив живого боцмана.

— А я з міліції, капітан Загайгора, — сказав, наче похвалився, і стало незручно.

— Ти ба! Чогось вподобав мене ваш брат, — хитро прискалив око. — Про хлопчину питатимеш, чи що?

Я насторожився.

— Про хлопчину, — підтвердив. — А хто вас уже питав?

Дивно: кого цікавила доля Руслана? Хто додумався питати рибалок? Надто професійний метод для звичайної людини. Недарма Скорич радив сходити на набережну. Хтось випередив мене. Від недоброго передчуття мене аж замлоїло. Кнехт, мабуть, помітив у мені якусь зміну, бо зміряв з голови до ніг недоброзичливим поглядом.

— Ану, покажи-но свій документ! — вимогливо сказав.

Я подав йому червону книжечку. Він розгорнув її, звірив фото.

— А в того ви не питали посвідчення?

— Ні, повірив на слово, — зніяковів боцман. — Ти вибач.

— Який він із себе?

Кнехт замислився, закліпав повіками. Я напружено чекав…

— Він підійшов десь близько дев'ятої вечора… —