Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

у своїй доповідній про фрау Келлер з Нествіка?.. Народилася 12 квітня 1921 року під Касселем, 30 вересня 1945 року переселилась у Нествік. Перебралася туди з берлінського району Нойкельна, Германплац, 7. У графі «професія» написала тоді «студентка». Репутація її на той час була відмінною, до судової відповідальності не притягалася.

Скупувато, любий Гайнсене, в усякому разі, поки що.

Стосунки з лікаркою з лікарні управління поліції поступово налагоджуються.

Влаштуванню цієї приватної справи допоміг випадок з Юргеном Баумгольцом. Госс згадував перебіг його допиту та цінні поради, які перед тим дала йому доктор Каррадт. Звали її Маріон. А офіційно звертались «фрау доктор». Але це нічого не означало. Вона, мабуть, неодружена, вирішив сам собі капітан, інакше б не прийняла його пропозицію зустрітися. Він просто їй подзвонив. «О сьомій перед «Лінденкорсо», згода?» Погодилась без вагання, без зайвої манірності. А це переконливий доказ, що вона вільно й незалежно може розпоряджатися своїм часом.

О сьомій. Тобто рівно через шість годин. До того часу він має встигнути поговорити з асистенткою Кауфгольда, продиктувати звіт, купити квіти, переодягнутися, поголитись і приїхати зі своєї квартири в районі Ліхтенберга до центру. Ну то поспішай же, старий парубче!

Будинок, де працювала фрау Петерс, був у саду. Госс піднявся широкими старомодними сходами і потрапив у довгий коридор. Праворуч і ліворуч були двері, а на дверях цифри. Він знайшов номер 22 і постукав.

Ніхто не відповів.

Він натиснув на ручку, увійшов і побачив струнку жінку з червонуватим блискучим волоссям, яка стояла за письмовим столом.

— Це ти?

— Це я.

Жінка пішла йому назустріч, погляд її був спокійний, лиш губи трохи тремтіли. Госс цього не помітив. Він тільки витріщив очі на неї: Гудрун Керн! Двадцяти семи років, народилася в Берліні, у Берліні таки вивчала філологічні науки, у Берліні ж і познайомилась із лейтенантом Манфродом Госсом. Заручились вони того дня, коли лейтенанта підвищили по службі, а через півтора року розірвали заручини. Тоді вона працювала в академії, а зараз, виходить, тут.

— Сідай, Манфреде.

Той самий голос, правда, трохи жорсткіший, і той самий знайомий жест, яким вона показувала на стілець.

— Як ти живеш, Гудрун?

— Добре. А ти?

— Теж добре. Дякую.

Госс ніяково тримав теку з документами на колінах.

— Мені треба до фрау Петерс.

— Фрау Петерс — я.

— Ти? Ти вийшла заміж?

— Місяць тому.

Він хотів кинути їй щось уїдливе, але переборов себе й сказав:

— Я вітаю тебе!

— Дякую. Ти прийшов заради статей Мейволда? Я поспішаю, Манфреде. Що тебе цікавить?

Він коротко пояснив. Детальніше зупинився на вчинку, у розслідуванні якого могли мати значення висловлювання цього ірландського вченого, отже, хай вона розповість зміст цих статей.

Гудрун тільки руками розвела.

— Цікаво, як це ти собі уявляєш? Я завтра їду за кордон. А до того часу мушу ще передати усі свої справи.

— То дозволь я прочитаю їх сам. Сидітиму тихенько, мов миша, і не заважатиму.

— Я їх саме зараз опрацьовую. Бачиш, ціла гора. Журнали ми одержали лише кілька днів тому. Мені все треба систематизувати: архівні акти, службові документи, відгуки преси… Я й сама ще не уявляю, що воно й до чого. А минуло вже півдня.

— І коли ж ти уявлятимеш?

— Коли все опрацюю.

— А опрацюєш коли?

— До вечора не встигну. Крім того, в мене ще досить багато біганини. Ти ж знаєш, як воно буває в таких випадках. Я ще не спакувала жодної валізки.

— Але ж мусить бути якийсь вихід.

— Так, завтра. Домовся з моїм заступником…

— Мені треба знати сьогодні! Покажи мені хоча б місця, де йдеться про О'Дейвена.

— Ти дратуєш мене! — Вона попорпалась у паперах і дістала кілька вирваних із журналів аркушів. — Ось. Це було надруковано в дублінському журналі «Лідер» тридцятого вересня нинішнього року. Мейволд пише: «П'ята зустріч між ірландським послом в Іспанії, містером Кернеєм, та німецьким зв'язківцем відбулася на французькій території. Офіцер СС дав містеру Кернею лист від О'Дейвена з Берліна. Той просив посла передати йому дещо з його особистих речей, які зберігалися в Кернея. Офіцер не обмовився жодним словом про справжню роботу О'Дейвена, лише сказав щось про німецьку академічну службу обміну, в системі якої працює О'Дейвен. Містер Керней висловив бажання особисто поговорити з О'Дейвеном, на що було дано згоду. Чи відбулася їхня зустріч, невідомо». І так далі… Про О'Дейвена нема більш нічого. Досить тобі?

— Ні, я…

— Я так і знала. Манфреде, по тобі бачу: живою я не доберусь до аеропорту, якщо не відповім тобі на всі запитання. Але ж це абсолютно неможливо. Тому пропоную: сьогодні ввечері я знайду для тебе годину часу. Чекай мене біля сьомої години під «Лінденкорсо», згода? Ну, не кривись так, це мені не до вподоби. О сьомій, гаразд? Це моя остання пропозиція!

Звичайно! Хіба може бути інакше? О сьомій годині біля «Лінденкорсо»! Хай тобі грець! Прощай, Маріон!

Госс подякував, усміхнувшись при цьому — так усміхаються, коли заходять в операційну зубного лікаря.

А вийшло все зовсім інакше. Рівно о вісімнадцятій годині п'ятдесят хвилин Манфред Госс стояв біля «Лінденкорсо». В темному костюмі, при краватці, зав'язаній англійським вузлом, у начищених до блиску черевиках, тримаючи два букети квітів. Хризантеми, інших не було. Довгі й незграбні хризантеми, які він ніс наче віники. Вітер шарпав папір, розгортав його, грався пелюстками, гнув стебла.

Він не міг сказати лікарці, щоб вона не приходила. В лікарні її вже не було, не було її і вдома. Отже, вона прийде. Вона і Гудрун. Дві жінки, два букети.

І два столики! Не міг же він посадити їх обох поруч. Розмова з його колишньою нареченою носила службовий характер. Якщо взагалі фрау доктор Каррадт погодиться,