Пол Стюарт - Вокс

гоблінове лезо. Вокс поточився назад. Натужно хекнувши, Рук з усього маху опустив довбешку на тім’я гоблінові.

Важко гупнуло дерево, почувся хряск. Гоблін обм’як, але на ногах утримався. Рук проковтнув тугий клубок у горлі. Кляті гоблінівські голови! Тверді, що те залізне дерево! Він молоснув його вдруге — скажений удар по голові збоку.

Гоблін як стояв, так і захилитався, завертівся на місці, безглуздо перебираючи ногами. Дико забігали його вирячкуваті сліпи і раптом закотилися, аж стало видно тільки налиті кров’ю баньки. Хрипко застогнавши, гоблін, прямий, мов колода, став перекидатися горілиць, а тоді з гуркотом повалився на підлогу.

Рук штурхонув його ногою. Убити гобліна він не вбив, та коли той прийде до тями, то ще довго доведеться йому пригадувати, де він і який шляк його трафив!

— Заспокойтеся, — звернувся Рук до зіщуленого Академіка. — Тепер вам ніщо не загрожує.

Вокс опустив одну руку і цікавим оком глипнув на хлопця.

— Ти… ти врятував мені життя, — белькнув він. — Хто ти такий?

— Рук Човновод, — відповів хлопець. — Помічник Естери Шпичколист.

— Естерин невільник, — пирхнув Вокс. Крекчучи та стогнучи з натуги, він перекотився на черево і з бідою звівся на ноги. — Я вдячний тобі, — промовив він, важко сапаючи, й простяг пухку руку. Очі його звузилися. — Що ти тут робиш, по сей бік вхідного люку?

— Я… е-е-е… Естера… тобто Худайло… — замимрив Рук. І тут хтось чемно постукав у двері: три легенькі, акуратні удари, тиша, а тоді ще три.

— Нарешті! — пробуркотів Вокс. — Заходь, Худайло! — гукнув він.

Із присмерку під протилежною стіною палати виринув старий дворецький і уважно розглядав присутніх. Погляд його перескакував з одного обличчя на друге.

— Господар, — почав гоблін. — Номер одинадцятий. І… — Він скривився. — Ага, ось він де! — вражено скрикнув дворецький. — Так старий Худайло і знав: їх має бути двоє. Оті трикляті гобліниська, якщо задумали вбивство, завжди полюють парами. Бачиш одного в коридорі — знай: десь поблизу огинається й другий.

— Його ухекав оцей хлопчисько, раб, — пояснив Вокс і різко додав: — Добре, що хоч хтось у цьому домі не дав заскочити себе зненацька. — Він кивнув головою на дровиняку, яку Рук ще й досі стискав у руках, і хихотнув, аж у горлянці йому забулькало, наче в риштаку. — Яке щастя, що я зробив її такою міцною!

Рук спустив очі додолу і мало не скрикнув з подиву: в руках він тримав пречудової роботи зменшену копію вежі.

— Вежа ночі, — промовив він півголосом.

— Так, Вежа ночі, — кивнув головою Вокс. — її сконструйовано так, що вона витримає і буревій, і пальбу гарматними ядрами…

— І нажене такого жаху, якого зроду-віку не наганяла жодна санктафракська будівля, — стиха озвався звідкись від дверей чийсь деренчливий голос.

Вокс прищулив очі.

— Знайомий голос… — прошепотів він.

— Ага, Худайло й забув, господарю, через оті всі теревені про найманих гоблінів тощо… До вас гість.

Поки дворецький говорив, із-за його спини показався якийсь сухий, жилавий чоловік. Рук ахнув.

Прибулець був охайно зачесаний, мав підстрижені чуб та борідчину, гладенькі щоки і чепурне вбрання. Десь найпевніш удатливий купець або лихвар. Хоча очі його промовляють про зовсім інше, як і глибокі борозни на обличчі. Цьому чоловікові, мабуть, не в дивовижу і прикрий біль, і жахливі муки, і безодня чорної розпуки! Його очі вп’ялися у Воксові.

Вокс і собі зирнув на прибульця — і на чоло його лягла тінь бентеги.

— Вас прислали сюди бібліотекарі? — перший озвався Вокс.

— А ти змінився, відколи ми бачилися востаннє, — відказав незнайомець. І кивнув головою на медальйон високого посадовця у Вокса на шиї. — Від тієї ночі, коли позбавив мене отієї марнички.

Вокс роззявив рота і сполотнів.

— Кулькап Пентефраксіс! — охнув він із неймовірою і сповільна похитав головою. — Ні, ні… Це сон!

Але то був, наскільки розумів Рук, таки не сон. Але що привело законного Найвищого санктафракського Академіка сюди, у Палац статуй, та ще й на аудієнцію до Вокса Верлікса?

— Але ж ти… ти… — харамаркав Вокс.

— Мертвий? — підказав Кулькап. — Як бачиш, Воксе, я живий і здоровий. Коли ти мене зрадив перед Сторожами Ночі, я здогадувався: ти розраховував, що вони мене порішать. А вони, як бачиш, залишили мене живим — якщо можна було так назвати в’язня смердючого підземного каземату Вежі ночі. Живцем похованого. Гадаю, моє життя їм потрібне було на те, щоб ви так і не стали законним Найвищим Академіком, хоч би як вам того праглося… Та годі про це. Я, і ми обидва це добре розуміємо, прийшов сюди, щоб репрезентувати орден бібліотекарів при обговоренні важливих питань. Нагальних питань… — Він замовк на півслові й тільки тепер угледів Рука, що стояв субіч Вокса. Його брови полізли вгору. — Руку! — вигукнув Кулькап. — Та не може бути. Але це таки ти! Руку, хлопче мій, що ти тут робиш?

Рук зніяковіло скривився.

— Довга історія, — муркнув він.

— Ти знайомий із цим рабом? — запитав Вокс.

— Рабом? — здивувався Кулькап. — Рук Човновод ніякий не раб. Він Бібліотекарський Лицар, найвідданіший серед своїх перевесників. То він визволив мене із Вежі ночі. Бачиться, Воксе, ми обидва завдячуємо цьому хлопцеві своє життя.

Вокс зітхнув.

— Я ж бо бачу: надто вже він справний як на простого кухарчука. — Він блиснув примруженими очима. — Але Естера купила його на невільничому аукціоні, тож він — моя власність…

Кулькапові аж подих перехопило.

— Часи змінилися, Воксе, — мовив він рівним, твердим голосом. — Сьогодні ми міняємося ролями… — Він перевів замислений погляд на непритомного гобліна долі.

— Так, так, звичайно, — прогарчав Вокс. — Вважай, ти знову вільний, заходами Найвищого… — Він упіймав крицевий Кулькапів погляд і знічено закашлявся. — Е-е… так… добре… Скажемо просто — ти вільний. — Він повернувся до Худайла. — Частування