Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

не жила до того. Пам’ятаю себе вже в дитбудинку, наче тоді й народилася. Коли відгодували, і я прийшла до тями… Навіть розмовляти не могла спочатку, навіть годували через трубочку… Дякувати Богові, вижила. Хоч і не знаю, навіщо…

Її руки, тоненькі до прозорості, вправно бігали навколо рани Петра, обробляючи, потім перев’язуючи, потім вмощуючи зігнуту руку до тулуба і примотуючи її.

— Я і на фронт прослизнула, аби десь бути, якось існувати, аби — серед людей. А ще сподівалася, що вб’ють, бо багато хто гине, то й не треба буде, як війна скінчиться, думати, що робити далі… Бо не буде мене, і ніхто не затужить. І можливо, по смерті, буду мати щось або ж — і нічого. Кому я потрібна?..

Петро слухав, як вкляк, широко розплющивши очі і згадуючи своє.

…Півроку тому надійшла звістка про смерть Олени, а про Дмитра не було нічого. То він і сина поховав у думках: коли гинуть дорослі, то де вже вижити малому, чотирирічному. І став сиротою, шукаючи смерті, бо жив до того лише надіями на повернення, на зустріч із сім’єю, уявляючи підрослого сина, якого майже й не бачив до війни.

Він і одружився з Оленою, коли обом було по вісімнадцять, бо обоє залишилися самотніми: її батьків вислали до Сибіру, а його батьки — нишком втекли кудись самі, не чекаючи стуку у двері на світанку, та й загубилися у просторі цієї навіженої країни.

А хата залишилася, і треба було жити, і треба було хазяйку. То й побралися — без любові, але з приязню. І зажили нормально, не скублися, не лаялися, разом і робили все, і жаліли один одного.

А тоді й Дмитрик знайшовся, стало хоч і важче, але й сенс життя побачили. А тут — війна клята… І німці, аж до Москви.

А вже коли наче й на світ сонця стало, вже й перемога скоро, хоч і зварена на крові мільйонів безвинно погублених, — звістка про смерть Олени… І Петро згас душею, вже не маючи сил сприймати ні радість, ні горе, ні нові смерті — нічого. Він виснажився, наче довго біг по крутій дорозі вгору, а добіг — до безкрайого провалля, ледве зупинився.

І перестав берегти себе, отримуючи за це і медалі, і орден, і ще одну зірочку на погони. І не сприймаючи всього цього, наче все воно коїлося з кимось іншим.

Лише зараз, слухаючи спокійну і майже байдужу розповідь дівчини-дитини, від якої залишилися лише очі, йому чомусь захотілося захистити її, зберегти, дати тепло, радість життя.

— А як звуть тебе? — спитав тихо, аби не злякати її щирість.

— Мальва… — враз засоромилася та. — Мене так у дитбудинку назвали, аби я з часом розцвіла мальвою… А прізвище дали Маленко, бо дуже вже маленькою була. Та й залишилася такою…

— Дякую тобі… за допомогу. За доброту твою… За щирість.

— Та що ви!.. — вмить зашарілася дівчина. — Я просто зробила, що вмію… І розважала вас, аби боляче не було.

— От за те й спасибі! — Петро посміхнувся, взяв її за руку і ніжно потиснув. — Я завтра зайду, аби ти глянула, як загоюється. Добре?

— То заходьте… — станула плечима Мальва, ніяково посміхаючись. — Бережіть руку.

— Авжеж. То — до завтра?

— Як доживемо… Бо — війна.

І Петро зайшов назавтра. І потім заходив, вже й рука зажила. У Мальві було стільки чистої доброти, стільки внутрішнього тихого світла, що він забував про все, дивлячись на неї, слухаючи її, посміхаючись їй…

А коли настав час повертатися до мирного життя, вони вже знали, що з’являться у Сутінках тільки разом, удвох.

І ось… він знову сам. І вже не буде нікого, аби заступити порожнє місце, аби вигоїти серце. Не буде нікого й ніколи. Ніхто не замінить втраченого. Втраченого двічі.

І цілими днями розчиняючись у праці, на вечір залишався один, безмежно самотній у безкраї своєї спустошеної душі. І пив, заливаючи думки, заливаючи біль, заливаючи тугу. Знищуючи себе зовні, бо всередині вже був спалений.

Так було, доки уві сні не побачив Мальву: вона стояла напроти, посміхалася і скрушно хитала головою, заглядаючи просто в саме серце. Потім погладила рукою по неголеній, брудній щоці і щось нечутно прошепотіла, омиваючи йому душу вкрай зажуреними очима. Знову похитала головою, повернулася і пішла, зникаючи вдалині, і оглядаючись, і сумно посміхаючись.

Два дні потому Петро взагалі не їв, не пив, ні з ким не розмовляв, навіть з Йовменом Сніжком, хоч і товаришували багато років, ще з дитинства. Лише працював, працював, працював — як скажений, до виснаження. А на третій — наче воскрес. Важко, стогнучи, розриваючи темінь власного буття, але-воскрес. Привів себе до ладу і став тим Петром, якого всі знали колись, хіба ще більш задумливим і менш усміхненим.

І продовжив життя, сам не знаючи навіщо, але відчуваючи — треба. Треба, бо так просила Мальва. Це він зрозумів точно.

Фінтер

Уже третій місяць Вілен Петрович Шерстохвостов обживається у своєму величезному кабінеті з табличкою «Голова обласної ради», за височенними і широченними дубовими дверима з різьбленими фільонками. Це навіть скоріше, невеликий зал урочистих засідань, ніж кабінет: з довжелезним столом посередині, до якого поперек примикає масивний стіл Вілена Петровича, звідки того майже не видно у важкому вицяцькуваному кріслі з високою фігурною спинкою.

Аби не загубитись у безкрайньому просторі приміщення і якось здійнятися над меблевою величчю, новий голова вже наступного дня наказав завгоспові спорудити за столом підвищення в двадцять сантиметрів заввишки, на кшталт сцени, а ніжки крісла вкоротити на десять сантиметрів. І лише після цього відчув себе хазяїном простору, вписавшись у велич кабінету.

До появи тут Шерстохвостов змінив за минулі чотири роки три посади: заступника директора великого хімічного комбінату у Донбасі, голови міськради у досить великому місті Криму та попрацював майже рік директором однієї з українських АЕС.