Наталія Михайлівна Лапікура - Чарівна брама

— А як там йому молитися? Я й не знаю…

— Та ж як? Повторюй за мною: святий Пантелію.

— Святий Пантелій…

— Полікуй мені зуби.

— Полікуй мені зуби…

— Щоб зосталися самі губи.

— Щоб… е-е-е, знову ти мене упіймала! От же Франя, от же хитрюща!

Всі зареготали, і отак, зі сміхом, з жартами, наче й не пережили страшної небезпеки, тихо їхали вперед.

— А коли там обід? — раптом згадав хтось.

— Як до могили доїдемо.

— Якої?

— А могили батька, що дочку не любив.

«Чудернацька назва», — подумав Богдан. Так і сказав, коли воли зупинилися на березі річки коло невеликого горбка.

— Нічого чудернацького, — знизала плечима баба Франя. — Знала я того йолопа. Сам собі життя занапастив.

— Як то?

— Ой, не мороч голову! Мені он обід варити треба, та й то не на чотирьох, а на всю валку. А ти зі своїми запитаннями.

— Е, ні, бабуню, — втрутився отаман, — обід кашовари зготують, а ви посидьте, відпочиньте. Краще справді розкажіть про цю могилу. Бо і я, скільки їздив, а чого вона так називається, не знаю.

— Ой, синку, — зворушено прихилилася до нього бабця, — я вже й забула, коли мені так казали: «Посидь, Франю, відпочинь». А як же ж добре це чути… Ну, гаразд, розповім, якщо так просите.

Жив у цих краях такий собі Михайло. Розумом неглибокий, та ще й як увіб'є собі щось у голову, то вважай назавжди. Йшли якось через його село цигани, він і попросив якусь циганку йому поворожити. Та наговорила сім міхів гречаної вовни, та всі неповні. Думала, що він їй золотого дукача заплатить, а скупенький Михайло ледь на п'ятака мідного розщедрився. От циганка наостанку й каже: «Ти, голубе, сина хочеш, а жінка тобі дочку вродить, та ще й таку, що на погибель тобі буде».

— Ну це ж треба було таке ляпнути!

— Я би тій циганці язика червоним перцем припекла, аби знала, як отаке молоти. А він повірив. І як вродилася дочка, то аж чорний ходив. Поки росла, все зло на ній зганяв, бо вона, бачте, дівка. Ну, дитина змалечку намагалася до татка з ласкою, а татуньо — як та хвороба до неї. Доброго слова не мав, лише штурхани та потиличники.

А поза тим, виросла дівчина гарна, розумна та роботяща. Та як матері не стало, то хто Михайла догляне? Тільки вона. Отож, як прийдуть доньку сватати, він такого сватам нарозповідає: вона, мовляв, і дурна, і ледача, і така, і сяка… Свати й не чекають, поки їм гарбуза винесуть, — за двері, й гайда.

Але ж з'явився хлопець розумний, який таткових баєчок не слухав, забрав дівчину в далеке село, аби від нього подалі. І зажили так гарно, як не кожному дано. А Михайло — сюди тиць, туди тиць, до одної вдовиці підкотився, до другої. То й що? Прийде вона, поживе, оббере його — і бувай здоровий, набрид. Залишилися з Михайлового добра лише штани драні та стара сорочка. Та ще хата порожня.

От і вирішив він до дочки піти: «Я тебе годував, тепер ви мене годуйте». Прийшов оце сюди, до річки. Тут ще місток старенький був. Дочка на тому березі саме білизну прала. «Тату, — гукає, — не ступайте на місток, бо провалиться». «А, то це ти не хочеш, щоб батько до тебе йшов? А я піду!» І пішов. А місток під ним — хрусь! — а він у воду — бовть! Дочка кричить: «Батьку, руку дайте!» А він: «Це ти мені наворожила, щоб я втопився». Поки отак виказував, його у вир і затягло. Лише за тиждень сітями витягли і оце тут поховали. А хто йому винен? Уже ж не дочка, а розум його дурноверхий.

Доки слухали леґенду про дурного батька, приспів обід. Дядько Яків покуштував і сказав, що соломаха вийшла не гірша, ніж хвалена Гапчина. Дід Ох пожартував: «Ой, яка недобра, краще не їжте, я сам за всіх доїм, щоб добро не пропадало». Богдан наминав мовчки і тільки подумав, що, напевне, у цьому світі отакий дурний батько — величезна рідкість, якщо про нього байки переповідають.

По обіді люди поховалися в тінь під мажі, а воли напилися води з річечки і полягали перепочити просто на березі. Тут Богдан нарешті не витримав і запитав дядька Якова те, що йому кортіло:

— Можливо, я чогось не розумію, але ж усі казали, що ми маємо до Чарівної брами до ночі втрапити? Цієї ночі. А ми, замість поспішати, то обідаємо, то вилежуємося.

— Пояснюю: схоже, що під самою Брамою на нас уже кілька днів чатують. Тож доведеться пробиватися. А для бою що найголовніше?

— Ну, щоб зброї було вдосталь. І вояків.

— Це потім, синку. А на сам початок головне — аби сонце ворогові просто в очі світило. Тоді воно з тобою заодно. Хто з-під сонця нападає — сильну перевагу має.

— Зрозумів. А козак Мамай багато людей приведе?

— Либонь, як завжди, дві п'ятірки. Їх десятеро, з ним одинадцять, а Юра — дванадцятий.

— Усього? — не повірив своїм вухам Богдан.

— Ти ще запитай, скільки вояків у чужинців. Я ж тобі казав,