Стефані Маєр - Господиня

Власна слабкість мене лякала. Болів кожен м’яз тіла, і це не від довгої ходьби. Я вже знала біль від фізичного перенапруження, біль від спання на землі, але цей біль був не схожий на жоден інший. Моє тіло зневоднювалося, і болем м’язи протестували проти такої тортури. Я знала, що довго так не витримаю.

Я розвернулася спиною на схід, аби на мить сховати обличчя від сонця.

Ось тоді я його й побачила. Довге рівне пасмо столових гір із виразними вершинами по боках. Так, то був він, наш останній орієнтир. Він лежав так далеко на захід, що видався мені міражем, який темною хмарою клубочився над пустелею. Кожен крок був у хибному напрямку. Останній орієнтир був так далеко, що ми стільки не пройшли за всю нашу подорож.

— Не може бути! — знову прошепотіла я.

Мелані закам’яніла у мене в голові, безсловесна і бездумна, відмовляючись сприймати нове відкриття. Обводячи очима безсумнівно знайомі обриси, я чекала на її реакцію, аж поки несподіваний тягар її горя не підкосив мене. Я впала навколішки, і мовчазний плач поразки Мелані залунав у мене в голові, ще поглиблюючи мій біль. Я уривчасто дихала, беззвучно, безслізно ридаючи. А тим часом за спиною в мене сонце здіймалося дедалі вище, занурюючи розжарені промені в моє темне волосся.

Аж коли моя тінь скоротилася до маленької плямки, до мене повернулося самовладання. Поволі, обережно я звелася на ноги. У шкіру на колінах уп’ялися гострі камінці. Та я навіть не стала їх обтрушувати. Я не зводила погляду з широкого плоскогір’я на заході, що увесь цей довгий спекотний ранок глузувало з мене.

А потім, не до кінця усвідомлюючи власні дії, я рушила вперед. Я тямила хіба одне: це рухаюсь я, а не хтось інший. Мелані згорнулася в моєму мозку в маленьку капсулу болю. Від неї не було жодної допомоги.

Трісь, трісь — хрустіли мої кроки по спеченій землі.

— Старий схиблений дурень! — пробурмотіла я сама до себе. У грудях дивно загриміло, і з горла вихопився хрипкий кашель. Потім кахикання посипалося справжнім тріскучим водоспадом, і вже коли в очах стало поколювати від сліз, які так і не приходили, я зрозуміла, що сміюся.

— Тут ніколи… ніколи… нічого не було! — вичавила я між приступами істеричного реготу. Ноги заплітатися, і я хиталася на ходу, наче п’яна.

«Ні,— сказала, випроставшись, Мелані — вона досі чіплялася за віру. — Це я зрозуміла неправильно. Це моя провина».

У відповідь я лише розсміялася. Звук віднесло поривом вітру.

«Чекай-но, чекай, — подумала вона, намагаючись відвернути мою увагу від злого жарту, який зіграла з нами доля. — Ти ж не думаєш… Не думаєш, що, можливо, і з ними сталося те саме?»

Її несподіване припущення обірвало мій нервовий сміх. Гаряче повітря застрягло у горлі, груди билися у приступі хворобливої істерики. Але нарешті дихання вирівнялося, і від мого сміху крізь сльози не лишилося й сліду. Інстинктивно очі стали прочісувати порожнечу пустелі у пошуках ознак того, що не я перша змарнувала життя у такий спосіб. Проте рівнина була неосяжною, і мій зір просто не зміг би угледіти… останки.

«Ні, звісно, ні,— Мелані уже почала заспокоюватися. — Джаред мудрий. Він би ніколи не вирушив сюди непідготовлений. Нізащо не наразив би Джеймі на небезпеку».

«Так, ти маєш рацію, — сказала я, намагаючись повірити у це так само, як і вона. — Впевнена, що таких дурнів, як ми, більше у цілому всесвіті не знайдеться. Джаред ніколи й не намагався щось тут шукати. Йому це, мабуть, і на думку не спадало. Шкода, що про тебе такого не скажеш».

А ноги тим часом несли нас уперед. Я ледве це усвідомлювала. Проте це ніщо порівняно з відстанню попереду. І навіть якби на помах чарівної палички ми раптом перелетіли до самого підніжжя плоскогір’я, це б нічого не змінило. Я була абсолютно впевнена, що там нічого немає. Ніхто там не чекає, аби нас урятувати.

— Ми помремо, — сказала я. Дивно, але в моєму захриплому голосі не було страху. Я лише констатувала факт. Сонце пече. Пустеля сохне. Ми помремо.

«Так», — Мелані теж була спокійною. Факт смерті було прийняти легше, ніж визнати, що ми помираємо через власну дурість.

— І тебе це не хвилює?

Перш ніж відповісти, вона поміркувала.

«Принаймні я помру, прямуючи до своєї мети. Я перемогла. Нікого не видала. Не скривдила. Зробила все можливе, аби знайти рідних. Постаралася дотримати обіцянку… Я помираю заради них».

Я нарахувала дев’ятнадцять кроків, перш ніж відповіла їй. Дев’ятнадцять інертних, даремних хрустів по піску.

— А заради чого помираю я? — знову відчула я поколювання у своїх знезводнених сльозових каналах. — Бо я заблукала, так? Через це?

Тридцять чотири хрусти минуло, перш ніж Мелані знайшла відповідь на моє запитання.

«Ні,— повільно сказала вона. — Я так не думаю. Мені здається… Здається, ти помираєш, щоб стати людиною, — в її думках промайнуло щось схоже на посмішку, коли вона збагнула підтекст своїх слів. — Після всіх планет і всіх носіїв, що в тебе за плечима, ти нарешті знайшла місце і тіло, заради якого готова померти. Гадаю, ти знайшла свій дім, Вандрівнице».

Десять хрустів.

Вже немає сили, аби розтулити рот. «Тоді кепсько, що я не можу зостатися тут на довше».

Відповіді я не розчула. Можливо, Мелані мене втішала. Милостиня за те, що я привела її сюди померти. Мелані перемогла; вона ніколи не здавалася.