Стефані Маєр - Господиня

вмістили світлину чоловіка, якого вже два роки, ще до виходу номера, розшукували за вбивство дружини і двох дітей. У статті розповідалося, що чоловіка начебто бачили в Мексиці… Через водіння у нетверезому стані двоє людей загинуло і троє поранено… У старій кримінальній справі висунуто нову версію: відомий місцевий банкір учинив самогубство… Після вимушеного зізнання розбещувач дітей опиняється на свободі… Убитих домашніх тварин викинули в бак для сміття…

Охоплена жахом, я мерщій згорнула газету і запхнула її назад до темної шафи.

«То були винятки, а не правило», — тихо подумала Мелані, намагаючись не дати моєму жаху просочитися у її спогади про ті роки і перефарбувати їх.

«Тепер ти розумієш, чому ми захотіли змінити ваш світ на краще? І що змусило нас думати: ви, можливо, не заслуговуєте на красу цієї планети?»

Її відповідь сочилася отрутою: «Якщо ви хотіли очистити планету, то могли б просто здмухнути все з її поверхні».

«Попри те, що там вигадують ваші письменники-фантасти, у нас немає потрібних технічних засобів».

Мій жарт не здався Мелані смішним.

«Крім того, — додала я, — навіщо марнувати таке добро? Це чарівна планета. Окрім цієї нестерпної пустелі, звісно».

«Саме так ми й утямили, що ви вже тут, — сказала вона, пригадуючи моторошні заголовки. — Коли у вечірніх новинах почали показувати саму лише солодкаву світську хроніку, коли педофіли й наркомани стали шикуватися в черги біля лікарень, аби добровільно стати на облік, коли довкола запанувало ідеальне суспільство, ось тоді ми зрозуміли, що до цього свою руку приклали ви».

«Які жахливі зміни!» — іронічно мовила я, зазираючи до іншої шафки. Потягнувши на себе задубілі дверцята, я зрозуміла, що натрапила на золоту жилу.

— Крекери! — вигукнула я, хапаючи вилинялу, вицвілу коробку солоних крекерів. За нею ховалася ще одна коробка з печивом — на вигляд така, мов на неї хтось наступив.

«Дивись!» — вигукнула Мелані, подумки показуючи натри запилені пляшки з-під хлору в глибині шафки.

«Нащо тобі хлор? — запитала я, уже дорвавшись до коробки з крекерами. — Хлюпнути ним комусь в очі? Чи гримнути когось по голові пляшкою?»

На моє щастя, крекери, хоч і розчавлені й покришені, досі були в пластикових упаковках. Я розірвала одну і почала витрушувати крихти собі до рота, ковтаючи їх непрожованими. Не могла дочекатися, поки вони потраплять у шлунок.

«Відкоркуй пляшку і понюхай, — звеліла Мелані, ігноруючи мої саркастичні запитання. — Татко зберігав так у гаражі воду. Залишки хлору не давали їй протухнути».

«Одну хвилинку», — впоравшись з однією упаковкою крекерів, я перейшла до другої. Вони були черстві як камінь, проте порівняно зі смаком у мене в роті здавалися справжньою амброзією. Упоравшись із третьою пачкою, я відчула, як сіль роз’їдає мої потріскані губи і кутики рота.

Я потягнулася по одну з пляшок із-під хлору, сподіваючись, що Мелані має рацію. Мої руки так ослабли, що майже не слухалися і ледве змогли підняти пляшку. Це стривожило нас обох. Наскільки погіршився наш стан? Як далеко ми ще зможемо пройти?

Кришечка на пляшці сиділа так міцно, наче зрослася з нею. Зрештою я відкрутила її зубами. Понюхала вміст дуже обережно, не воліючи знепритомніти від випарів хлору. Проте хімічний запах був ледве чутний. Я вдихнула глибше. Так, то була вода. Застояна, затхла, але все одно вода. Я зробила невеличкий ковток. Не свіже гірське джерело, та все ж непогано. Я жадібно припала до пляшки.

«Досить», — сказала Мелані, і я мусила підкоритися. Хоча ці запаси і впали нам із неба, проте було б нерозсудливо так їх прогайнувати. Крім того, тепер, коли сіль уже не пекла, мені знову хотілося їсти. Я повернулася до коробки з печивом і злизала три розчавлені шматочки з внутрішнього боку обгортки.

Остання шафка виявилася порожньою.

Щойно муки голоду трохи втамувалися, нетерплячість Мелані почала проникати в мої думки. Цього разу я не опиралася: швидко переклала свої знахідки в рюкзак, викинувши порожні пляшки в раковину, аби звільнити місце. Тара з-під хлору була важкою, але то була приємна вага. Вона означала, що цієї ночі я не ляжу спати в пустелі просто на землю голодною і спраглою. Відчувши, як глюкоза влила в жили енергію, я вискочила надвір, у яскравий день.

Розділ 12
Помилка

— Неймовірно! Ти схибила! Не може бути!

Я дивилася вдалечінь, не вірячи своїм очах, і відчувала, як підкошуються від жаху ноги.

Вчора вранці я з’їла на сніданок останнє розчавлене печиво. Учора опівдні я знайшла подвійну вершину і знову повернула на схід. Мелані, як і обіцяла, показала мені останній орієнтир, і я мало не стрибала від радості. Учора ввечері я випила останню краплину води. То був день четвертий.

Сьогодні зранку не лишилося нічого, окрім туманного усвідомлення пекучого сонця над головою і відчайдушної надії в серці. Час невпинно збігав, і я з наростаючою панікою вдивлялася в обрій у пошуках останнього орієнтира — довгого пасма столових гір, з обох боків позначеного тупими вершинами, що стояли там як вартові,— проте не бачила, де б він міг уміститися. Для такого пасма потрібен простір, але гірські масиви на захід і північ були густо вкриті гострими зубчастими піками, і я не уявляла, де поміж них міг заховатися відрізок плоскогір’я.

Ранок іще тільки займався, сходило сонце, сліплячи мені очі,— а я вже зупинилася, аби перепочити.