Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Ніколи! — щиро знизала плечима Ірка. — Мої предки були завжди зайняті, вони просто вмикали мені телека! Хі-хі, як мовиться, тяжке дитинство з важкими дерев’яними іграшками! І кока-кола з глиняних глечиків!

— Ти що, крім «Курочки Ряби» й «Колобка» нічого не знаєш, що мусиш послуговуватись віртуальною мережею? — дивувалась далі вчителька.

— Лід Василівно, я, пробачте, і про «Колобка» знаю лиш те, що це була якась така велика кругла й, здається, не дуже дієтична піца, яку поставили холодитися на вікно!

— І все-е-е?.. — протягла Ліда Василівна.

Софійці теж було невтямки, як це не знати казок про Колобка чи козу Дерезу.

— Про Колобка все, а «Курку Рябу» я можу розказати! Ось, якраз Дімон роздруківку мені зробив! Правда, ми з ним знайшли чомусь тільки російськомовний варіант, але я можу на ходу перевести!

— Борони, Боже! — замахала руками вчителька. — Вже й так ці казки на казна-що попереводили. У магазині лежить книжка «Три поросята»: теж, мабуть, видавець скачував та на ходу «переводив». Не треба. Сідай.

…Дмитро Іваненко, який ішов у списку після Ірки, чесно відторохтів казку зі свого доінтернетного дитинства. Чи ж він, дурненький, розповідаючи про бабину і дідову дочку, хоч трошки розуміє, що хороша і неоцінена дідова дочка — це точно ж не Завадчучка?

Як настала черга Кулаківського, Софійчин та Ірчин погляди схрестилися, мов мечі. Обоє знали, що він до виховної не готувався і просив допомоги в однокласниць. І на перерві, поки Софійка в кількох словах переказувала йому «Івасика Телесика», добра Ірка показово підсунула йому інтернет-версію «Кривенької качечки»:

— На, це Дімончик для мене запасну казку знайшов! Дарую!

Тож тепер обидві насторожились: чию хлопець вибере? Кулаківський тим часом демонстрував дива красномовства:

— Так, жили, короче, собі дід і баба. Вже й старі, як шкапи, а нащадків не є.

Софійка з Іркою непомітно перезирнулись: і «Телесик», і «Кривенька качка» починались однаково. Тобто не такими словами, але в обох казках подружжя були бездітні.

— От бабу жаба й давить: сусідів, типу, хоч буде кому в будинок пристарілих здати, а ми взагалі відкинемо ласти, як останні бомжі!..

Напруга сягнула точки закипання. Але за мить Софійка вже торжествувала, бо Вадим прорікав далі:

— Каже: «Чеши, старигане, до лісу, завали дерево і приволочи мені звідти ломаку». Ну, дід відгавкується: «Стара, ти що, гониш?» А вона жувачкою прилипла: приволочи та приволочи. Задовбало його слухати бабину маячню, взяв бензопилу й почухав до лісу. Поки ішов, як у казках базариться, три мішки з чіпсами схавав. І три пари коржів… кросівок, стоптав. Пісок з нього сипався — ну, піт лився…

Ліда Василівна, вийшовши зі ступору, закашлялась і гарячково заметалась у пошуках валер’янки.

Надихнувшись непідробним інтересом до своєї казки, Вадим удався в повну імпровізацію:

— Ще й довелось лісникові на лапу дати, бо той хтів штрафонути діда! Доволік дерево додому, скалапєцав ломачку й колисочку, дав старушенції. Баба — ломачку в колиску і ну гойдати й виспівувати! Довго гонила над нею всяке фуфло, дід уже думав, що вона не те що приколюється, а зовсім з котушок злетіла. А тут, наперекір всім законам природи, які ви, Лід Василівно, нам на уроках ботаніки впарювали, дерево ожило, і вийшов із нього маленький чувачок. Дід тащиться, баба тащиться! А чувачок до них: «Тепер ви мої папіки, а я ваш Телесик. Купіть мені електровудку, я буду щодня на фішінг чухрати й рибку таранити, а ви мені хавку приносити»…

Кулаківський терпляче перечекав, поки керівниця ковтне свою валер’янку, зап’є її зі склянки для поливу вазонів, і вже зовсім піднесено продовжив:

— Поки Змія скликала братву на хавчик, Оленка не просікла, що Івасик-Телесик — не баклан, а просто пургу жене. Та й провтикала, повелась на його розводняк і сама потрапила в мікрохвильовку. Тільки вона коні кинула, Телес бігом — кінці в воду ховати, бо вже й Змія з піплами на хату преться!..

Коли ж після кількох обломів з гусьми Телесик нарешті осідлав одного гусака й щасливо повернувся до предків, точніше, Кулаківський нарешті дійшов хепі-енду у своїй казці, всі очі були вже на Ліді Василівні. Валер’янка подіяла, вчителька узяла себе в руки, навіть змогла зарум’янитись-заусміхатись:

— Дякую, Вадиме… За, так би мовити, молодіжне прочитання… Що ж, діти, цей виступ остаточно переконав нас у тому, що… Що народна казка — поняття, так би мовити, вічне. Завжди актуальне й сучасне! От! На сьогодні досить: ви вже можете бути вільні, а я — в медпункт. До побачення!

У класі втихло, і Софійка мерщій уткнулася в книжку.

Отже, все було не зовсім так, як описано в повісті «Зелене сонце»! Козак Степан Симиренко після двадцятилітнього перебування на Запорізькій Січі не просто взяв та й приїхав у Млив, оженився, збудував греблю й водяного млина, посадив вишняк. Виявляється, він ще й відмовився присягнути імператриці Катерині Другій (не хотів змиритись, що імператриця зруйнувала Січ), за що його позбавлено маєтку, козацьких вольностей і привілеїв, його сім’ю віддано в