Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

кріпацтво, у рабство Катерининому вірному прислужникові — графу Воронцову! Степан же утік, пішов самовільно в чумаки! Його ж найстарший син Федір вчинив ще мудріше. Зметикував, що втечею теж багато не доб’єшся, треба пробиватися власним розумом і працею. «Опір добром» — таким мудрим, десь вичитаним висловом Софійка назвала Федорове рішення. На оренді водяних млинів (у Половинчику, розказувала бабуся Ліна, теж був такий, але його пролетарська влада знищила як куркульське майно) він розбагатів і викупив із кріпацтва й себе, і рідних. Цілу фірму з родичами заснував: «Брати Яхненки і Симиренко»!

«Почав учити дітей» — цю фразу попередньої книжки Софійка розшифрувала тільки нині: дав дітям вищу освіту! Федорів син Платон учився по Одесах та Парижах, а потім побудував перший у Російській імперії і найсучасніший технічно цукрово-рафінадний завод. На тому заводі залюбки працювали й пристойно заробляли свої та зарубіжні фахівці!.. На Симиренківських підприємствах усе було, як у казці: і водогін, і електрика, і зручне житло, лікарні, бібліотеки, спортзали, школи-училища!.. Далі — інші заводи, в тім числі й цегельні. Перший в усій імперії машинобудівний завод, де теж уперше виготовляли судна з якимось там особливим корпусом!.. Усе це трохи нагадувало Софійці й панів Дашківських із Леськовичів, але ті дбали найперше про себе, а не про свій люд. А Яхненки-Симиренки завжди помагали стражденним: харчували десятки тисяч голодних, виділяли шалені кошти постраждалим у війну. Платон і його брат Василь Симиренко виділяли кошти на українську науку, освіту, літературу, пресу, оперу й інші мистецтва! Завдяки їм вийшов і другий Шевченків «Кобзар»! А чого варті самі назви їхніх товарів: солодощі «Українська пастила», «Український мармелад», пароплави «Українець» і «Ярослав Мудрий»! І це у царській імперії! Коли заборонялося навіть слово «українець»! І це у царській імперії! Коли заборонялося навіть слово «українець»!

Не менший від псевдоніма «Українка», взятого авторкою Софійчиної улюбленої «Лісової пісні».

«Прізвище Симиренко стало синонімом успіху і доброчинності»… Таж вона, Софійка, теж, замість киснути й нарікати, завжди власними зусиллями досягає успіху, щасливого кінця кожної казки!

Софійка геть і забула, для чого взагалі поринула в цю історію. Ах, ну так: предки Олександра Щербанівського! Виходить, і вони колись так само були козаками, не присягнули Катерині, потрапили в кріпацтво, проте викупились із неволі!

Чиясь дбайлива рука підсунула Софійці бутерброда, і вона зі свіжими силами пірнула в книги.

Те, що прочитала про смерть Лева Симиренка, її шокувало! Так підступно знищити видатного вченого, який зробив Україні скільки добра, який зібрав найбільшу світову колекцію рослин найкращих ґатунків, розвинув нові технології в садівництві, вивів унікальні сорти яблук!.. Та й не лише Україні: у далекому холодному Красноярську він заклав оранжерею і міський парк. А яблуко «симиренку» (про це ж і мама казала) знають у всьому світі!..

— Бач, а цього я про Симиренка й не чула! — пробив Софійчині роздуми Лесьчин голос: вона сиділа поруч. — Я лиш читала, що Миколу Леонтовича убили так само. Ні, ще підступніше: завербований чекіст упросився до нього ночувати, а після вбивства ще й украв у його сестри гроші!

— Га? — стріпнула головою Софійка. — Ну, Леонтовича я хоч не знаю, а тут — усе мов живе перед очима!

— Не знаєш? Ти мене здивувала! Ще скажи, ніби не чула його знаменитої «Ластівочки»!

— Як це не чула? Та Роська Підлісняк на Різдво у моєї бабусі так гарно її виводила, що аж-аж!.. Стривай, то це… То це Леонтович написав?

— Щедрівка народна, він зробив її музичну обробку.

— Гм, шкода…

— Чого ж, обробка шедевральна — Леонтовича шкода. І Симиренка… — Софійка нарешті роззирнулась навколо й побачила вже лиш порожні парти: — Лесю, ти що, досі тут ради мене?

— Не зовсім: я теж маю звичку в книжки встромлюватись і про все забувати, от біля тебе й собі зачиталась… Надворі однаково дощ… Якби не закінчились бутерброди, може, й заночували б над цими томами, а так… То йдемо на інтернет чи ні?

33. Пристрасті кухняні

— Мамо, а баба Валя може знати номери наших мобільних телефонів? — делікатненько промацувала ґрунт Софійка.

— Звідки? — мама поралась біля столу, бо чекала поважної гості — Сніжани. В них мали бути, як їх, дівочі посиденьки. — І нащо? Свого мобільника в неї нема, їй досить телефону стаціонарного. А з нами й того не треба — перебігти коридором та й вже.

— І що, не було ні разу такого, коли б їй згодився? Наприклад, з твого мобільного комусь терміново подзвонити?

— Гм… — мама задумливо розглядала пляшку ожинового вина, яке дідусь готував за особливим рецептом і вистоював кілька років у погребі. — Та наче ні… Де вже та Сніжана? — поставила пляшку на стіл. — Домовились же: тільки Сергій повертається з Києва, лишає малого з ним і бігом до мене!

— Видно, Пустельник ще не вернувся… — зітхає Софійка. Як там у нього, чи все вдалося? Ясно: коли тітонька наповратилась на свої посиденьки, то самого його тут сьогодні точно не бачити!

Тітонька заявилась за годину:

— Ох, ледве того Сергія діждалась!

Ростик і близнючки вже спали, і посиденькам ніщо не заважало. Урочисто відкорковано пляшку…