Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Ти прихопив світлину?

— Навіщо? Маєте в папці «Вихідна». Глянете на холодну голову, що розсилаєте... — зіронізував Борис. Й одразу реабілітувався: — Жартую. А чого скиглити, коли в лабіринті підказки з'являються?.. Вихід треба шукати...

— Ну-ну... — Лев плеснув вундеркінда по плечу. Той ледь не плюхнувся в озеро до лебедів. Безрукий в останню мить вхопив його за шкірку. — Бач, яке непередбачуване життя, — сказав повчально.

— Знаю, — реготнув Мудрагель. — До речі, Люба нині вранці підкинула мені одну цікаву ідею. Ну... щодо послання, яке ви здобули з крісла дракона...

— Ти що, недостиглий очкарику, уже розпатякав дівчиську всі наші секрети?.. Ну ти й баран!.. Ти коли чуєш запах спідниці, стаєш пластиліновим хлопчиком, з якого можна ліпити що завгодно...

Борис образився.

— А чому Марі все знає?

— Бо вона моя дружина.

— А чому знала все, коли ще не була дружиною?

— Бо я так захотів.

— Я теж так хочу! — наїжився вундеркінд.

— Гаразд. Викладай суть ідеї.

— Люба думає, що згідно із законом дуальності, раз є послання від темряви, отже, мусить бути і послання від світла. Тобто якщо хтось нападає, то хтось і захищає... Інакше світ втрачає рівновагу, а значить, свій сенс... — вундеркінд інтерпретував Любине міркування по-мудрому.

Безрукий щось обмізковував.

— Знаєш що, передай своїй Любі велике «дякую!» — зрештою сказав весело. — Вона його заслужила не лише своєю метикуватістю.

— А чим ще?

— А ще тим, що її потенційний хлопець неймовірне патякало!.. — випалив Лев і додав: — Усе, я пішов... До вечора... Лети шукати кам'яного лева... Бачу, ти з фотоапаратом... Часу обмаль...

— У мене ввечері побачення.

— То організуй його в мене вдома.

— А що, можна? — зрадів Борис.

Чудо з ботанічного саду раділо побаченню в оточенні купи людей?.. Хіба це нормально?..

— Можна. Тільки попередь дівчину, що я хижий і підступний звір. А моя левиця — кусюча. А левенятко — капризне.

— Вона й так знає... — признався вундеркінд. — А ви куди?

— В ратушу.

— А мій обіцяний обід?

— Мчи додому, кидай вареники! Там ще вода не охолола!

— І так завжди... — муркнув собі під ніс найщасливіший у світі юнак. Бо його Любу прийняв у своє товариство сам Лев Львович Безрукий!..

Ярема Сильвестрович Лавник ніколи не зробив би кар'єру успішного судді, якби не вмів одягати мить у розкішну одіж минулого та майбутнього. На це не жалів ні часу, ні сил, ні ресурсів, що у нього були. Одяг завжди виходив шикарний, бо майстрували його найкращі модельєри.

Лавник найняв нишпорок, вони йому все розіклали по поличках. Ярема знав: Безрукий був з мером в історичному музеї вночі; очкарик Борис Мудрагель фотографує всіх кам'яних левів Львова; Марі, дружина пелехатого доцента, пригощає вечорами двох диваків запашним чаєм, а отже, теж у курсі проблеми. Висновок напрошувався сам: вони шукають душу Львова. Питання: навіщо?

І тут Ярему Сильвестровича пересмикнуло: а навіщо він шукає душу Львова? За віщо — він знає. За тіло і медовий голосок Зоряни. А навіщо? Ну, пенсія зашкарубла!.. Та колись би він такого маху не дав. Дозволив поселитися у собі якомусь привидові, щоб знайти душу Львова, а для чого йому ця душа — не відає. Хоча Лавник і розумів, що привидам, на службі в яких він опинився, душа міста потрібна не для того, щоб коронувати і поклонятися. Загнати її в темінь, зарити глибоко в чорноту, щоб не заважала снувати містом, — ось що потрібно привидам! Бо знищити вони її не зможуть, напевно. Хіба Львів зникне з лиця землі... Тоді навіщо душі міста жити? Виходить, смислу жити немає, а поневірятися привидом є... Що ж тоді коїться?.. — нервував Ярема. А потім розрадив себе: мовляв, час покаже. Зараз йому не про чужі душі треба хвилюватися, а мізкувати, як свою не занапастити. Як вийти чистим із халепи. І не втратити Зоряни, яка для нього — все. Навіть більше за душу!

При згадці про диво-звабу Зоряну у Яреми Сильвестровича самі розправились плечі, само прийшло в норму дихання. І кров, наче ковтнувши бальзаму вічності, сама омолодилася. Завтра будуть проблеми завтрашні, — підбадьорив себе суддя. — А нині після зустрічі зі Стійкою вони із Зоряною запланували сауну... Парку, як саме життя.

Саме його кохана Зоряна запропонувала зібратися у відпочинковому комплексі «Мрія», яким вона колись заправляла і з яким у Лавника було пов'язане як величезне щастя, так і повний крах...

— Чому? — запитав Ярема.

— Я там відчуваю силу, — відповіла диво-зваба.

Ярема спідлоба зиркнув на кохану, уловив в її очах неймовірну впертість і, щоб не зіпсувати багатообіцяючого дня, глухо мовив:

— Добре.

Борислава Болеславівна виглядала змореною. Показна