Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

Після другої пари її покликали до комітету комсомолу. Сіроокий чоловік у сірому костюмі, з краваткою в косу смужку – сіре із блідо-зеленим, трохи нижчий від середнього зросту й трохи молодший від середнього віку, широко розкинув руки назустріч, ніби збирався обійняти свою давно не бачену симпатію. Його кирпате обличчя аж сяяло від радості.

– А ось і наша Єва, тільки без Адама та без глобуса, чи то пак яблука! Ти вчора так швидко чкурнула з виставки, що я й не вгледів, а відповідно й не встиг із тобою познайомитися. Тож будемо надолужувати згаяне. Василь. Василь Настюк. Кореспондент газети. Хотів би поговорити про картину…

– Про картину? Але я не художниця, не пишу картин. – Вона повернулася, щоб вийти з кабінету.

– Хіба тут хтось сказав, що ти малюєш? Але ж саме ти надихнула відомого митця на створення його малярського шедевру. Отже, ти його Муза. – Чоловік рішуче притримав її за лікоть і зачинив перед нею двері.

– Я? Надихнула? Вольського? Ви щось плутаєте! Він задумав цю роботу ще до того, як ми зустрілися.

– Невже? Аж не віриться. Щоб так написати, треба бути закоханим, так би мовити, в об’єкт зображення, і то закоханим по самісінькі вуха. Що, вгадав? Ну гаразд, не хочеш зізнаватися – не зізнавайся. Припустімо, не ти надихнула генія. Хто ж тоді, по-твоєму, виконав цю високу місію?

– Не знаю. Хіба обов’язково має бути хтось конкретний? Це ж відомий біблійний сюжет…

– Біблійний сюжет… Ясненько. Зрозуміленько. А Вольський часто читає Біблію?

– Звідки мені знати?

Чоловік посміхнувся. Почав говорити про те, що давно знає роботи Адама – помітив їх, ще коли той у художній школі навчався, а потім уже постійно шукав їх на різних виставках. «Єва з яблуком», на його переконання, найкраща на цій жіночій експозиції. Звісно ж, він не береться порівнювати біблійну Єву і, наприклад, Героя Соціалістичної Праці Ганну Старенько. Йдеться про рівень майстерності. А він у Вольського насправді високий – обдарованість, та й інститут столичний добре відшліфував той природний дар. Так написати! Яке прекрасне тіло на полотні! Яка грація! А який погляд! Ну просто Мона Ліза Леонардо да Вінчі. Дуже прикро за той інцидент, який учора стався. Мабуть, у Вольського та Стецюка якийсь давній, ще шкільний конфлікт раптом виліз, як шило з торби. Треба б підтримати талановитого автора, написати про нього. От він, Василь Настюк, і збирає відгуки друзів і шанувальників. Оскільки вона найбільш причетна до останньої роботи Вольського, то варто би почути і її. Чи знає вона, як виник задум написати саме цю картину? Скільки часу пішло на її створення? Як художник працював над нею? Як ставиться до натурниць? Чи багато в нього замовлень? Кажуть, що Вольський ще й ікони пише. Ні, Настюк у такі плітки не вірить. Це було б дуже дивно, бо не для того його держава в інституті навчала, у люди виводила, щоб він богомазом став та ще й займався цим у спілчанській майстерні. Але диму без вогню не буває. Чи не показував він Єві свої ікони? Чи завжди Адам такий колючий і вибуховий?

– Розкажи, дорогенька. Історія тебе не забуде.

Навіть якби вона захотіла, то не могла б відповісти на більшість цих запитань. Але говорити не хотілося – хай цей Василь Настюк зустрінеться з Адамом і запитає про все його самого. Хіба не так роблять журналісти?

Звісно ж, так. І він обов’язково запитає. Але наразі Вольський не бажає ні з ким спілкуватися, замкнувся в собі, не підходить до телефона, не відчиняє двері. Мабуть, дуже переймається цим прикрим інцидентом з інструктором обкому партії. Його можна зрозуміти, адже все відбувалося за присутності багатьох людей, чутки по всьому місту розповзлися. От і депресує. А депресія – річ дуже небезпечна та непередбачувана. Якщо вона затягнеться… Хоч би це не закінчилося погано. Вони ж, ці художники, такі вразливі…

Єва стенула плечима: а чому це має погано закінчитися? Так, Адам вразливий, запальний, іноді зривається, вибухає… Усі творчі люди емоційні, це ж не фінансисти, у яких повинен бути холодний раціональний розум, щоб цифри не переплутати. Але він так само хутко й відходить. Та й хіба не правду вчора сказав Адам тому Стецюкові? Якщо людина ні в зуб ногою у малярстві, якщо вона не вчилася ні на художника, ні на мистецтвознавця і сама навіть бублика не вміє намалювати, то хай і не береться судити. Вольський талановитий художник, дуже талановитий. І людина він гарна, добра.

– Молодець! З таким другом, як ти, я пішов би в розвідку, – посміхнувся Настюк. – І ще. Це вже не для газети, просто мені самому цікаво. Як воно, побувати в ролі натурниці? Це ж яке має бути терпіння, щоб стояти по кілька годин в одній позі… Навіть не уявляю.

– А я терпляча. Спершу не знала, куди себе подіти. А потім придумала і вже даремно часу не гаяла: повторювала подумки лекції, улюблені вірші, складала тексти, які нам з літератури задавали, щоб після повернення до гуртожитку залишалося тільки записати, – зізналася Єва.

– Гм… І все ж… Ти молода, вродлива… І стояти голяка… А художник – чоловік…

– А це вже не ваша справа!