Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

вихор, він заскочив у Тюїльрі і вже 23-го у відповідь на натхненну й блискучу Талейранову гру показав не менш театральну сцену. Ввесь двір повбирали в золото, статистами заздалегідь розставили міністрів і генералів: нехай усі бачать, як імператорів кулак розтрощить тих, хто бодай трохи відступив від його волі. Фуше він ще вдень закликав до себе, замкнувши двері, дав йому доброго прочухана, а той, вже звичний до такого й незворушний, вибачався гладенькими та ухильними словами і вчасно вклонявся. На такого догідливого чоловіка, гадав собі імператор, досить ногою тупнути, ну а Талейранові — сильнішому й могутнішому — треба прилюдно нам’яти чуба. Але часто сцена компонується так, що навіть драматургові історії нема чого додати. Спершу імператор загальними фразами висловив невдоволення поведінкою декотрих за його відсутності, та потім, роздратований холодною байдужістю, зненацька накинувся на Талейрана, що своїм звичаєм, спокійно й недбало поклавши руку на мармурову полицю, притуливсь до каміна. І тепер заздалегідь обрахована комедійна наука на очах усього двору обернулась у справжнісіньку лють, імператор розкричався на старшого й досвідченішого чоловіка, вдаючись до звичайнісінької лайки, називаючи його злодієм, клятвопорушником, відступником, крамарем, що за гроші й рідного батька продасть, звинуватив його спершу в убивстві герцоґа Енґієнського, а потім в іспанській війні. Жодна баба не лаяла так щиро через пліт свою сусідку, як Наполеон — герцоґа Періґорського, ветерана революції, першого дипломата Франції.

Усі аж заціпеніли, кожному стало моторошно. Кожен відчув, що цієї миті імператор схибив. Лише Талейран — ніби у волову шкуру закутаний, такий байдужий і невразливий до нападів, що, казали, колись був заснув, коли читали написаний проти нього памфлет, — і знаку не подав, занадто гордовитий, щоб ту лайку вважати за образу. Після того як буря відгриміла, він мовчки покульгав гладеньким паркетом аж за двері, заквапився в передпокій і, лише коли слуга накидав йому плащ, зронив кілька отруйних слів, що були дошкульніші за всі ті громовиці: «Шкода, що така видатна людина так кепсько вихована».

Цього ж вечора Талейрана позбавили камергерської гідності, й наступного дня всі заздрісники похапцем розгортали «Монітор», щоб серед державних новин прочитати й повідомлення про відставку Фуше. Та вони помилилися. Фуше залишився. Як і завжди, коли замахувались на нього, він став позаду сильнішого, й той затулив його від грому. Згадайте: Коло, що вкупі з ним розстрілював у Ліоні, вислали на малярійні острови, Фуше залишився. Бабефа, його спільника в боротьбі з Директорією, розстріляли, Фуше залишився. Його заступник Баррас мусив утікати з країни, Фуше залишився. Цього разу теж передній упав — Талейран, а Фуше залишився. Мінялись уряди, дер­жавні устрої, погляди, люди — все падало і зникало в шаленому вихорі на переламі століть, тільки один залишався завжди на тому самому місці, байдуже кому служачи, чиї погляди поділяючи, — Жозеф Фуше.

Фуше залишився при владі, ба навіть більше: адже найрозумніший, найспритніший, найнезалежніший Наполеонів радник отримав шовкового шнурка, а на його місце поставили нікчемного притакувача — саме це, власне, посилило вплив Фуше. Та ось що важило більше: крім суперництва з Талейраном, він позбувся на якийсь час і обтяжливого господаря. Бо настав уже 1809 рік, Наполеон, як і щороку, знову пішов війною, цього разу на Австрію.

Наполеонова відсутність у Парижі і його невтручання у справи — найліпше, що може статися для Фуше. І що далі імператор, то краще, що довше його нема, то ліпше, — нехай собі буде в Австрії, Іспанії, Польщі, а найліпше — якби знов у Єгипті. Бо його надпотужне сяйво відсуває все інше в тінь, той вищий, діяльний і досконалий геній владно паралізує чию завгодно волю. Та коли він за сотні миль, керує битвами, виношує плани операцій, тут, удома, Фуше й сам може трохи відчути себе володарем, заступити долю і вже не бути маріонеткою тієї твердої дужої руки.

Тепер нарешті Фуше має таку нагоду — нарешті, вперше! 1809 рік був вирішальним для Наполеона. Не­зважа­ючи на очевидні зовнішні успіхи, його воєнне становище ще ніколи не було таким загрозливим. У поваленій Пруссії, в абияк об’єднаній Німеччині поодинокими залогами сиділи майже беззахисні десятки тисяч французів і стерегли сотні тисяч, що тільки й чекали поклику до зброї. Ще один такий успіх в Австрії, як той біля Ашперна, — і все збурилося б від Ельби до Рони, повстав би ввесь народ. В Італії теж було не краще: брутальне поводження з папою обурило всю країну, як і приниження Пруссії — всю Німеччину. Сама Франція була виснажена. Якби тепер комусь пощастило завдати нового удару цій розпорошеній по Європі — від Ебро до Вісли — військо­вій могуті імператора, то не знати, чи не впав би вже добре розхитаний залізний колос. І цей удар спланували давні Наполеонові вороги — англійці. Поки імператорове військо було поділене між Ашперном, Римом і Лісабоном, вони вирішили вдарити в самісіньке серце Франції, спершу здобувши порт Дюнкерк, захопивши Антверпен і піднявши Бельгію. Наполеон, гадали вони, далеко зі своїми боєздатними арміями, маршалами та гарматами, перед ними лежить беззахисна країна.

Проте на місці Фуше, той самий Фуше, що 1793 року за доби Конвенту навчився за кілька тижнів набирати десятки тисяч рекрутів. Відтоді його завзяття аж ніяк не зменшилось, та діяти він міг лиш у пітьмі, обмежуючись невеликими хитрощами та інтриґами. І він із запалом узявся до роботи, щоб тепер показати нації й усьому світові, що Жозеф Фуше — не просто собі Наполеонова маріонетка, а може при потребі діяти так само рішуче й доцільно, як і сам імператор. Нарешті — чудова нагода, ніби дарована самим небом! — слід виразно і ясно показати, що не тільки самому імператорові судилися всі воєнні та моральні успіхи. З викличною сміливістю Фуше наголошує в прокламаціях, що можна й без Наполеона обійтись: «Хоч відблиск Наполеонового генія осяває Францію, ми покажемо Європі, що його присутність усе-таки не є необхідною, аби відбити ворога», — звертається він до мерів міст і підтверджує ділом ці сміливі, самовладні слова. Бо негайно, тільки-но довідавшись про висадку англійців на острові Вальхерн, міністр поліції й міністр внутрішніх справ (чиї функції Фуше тимчасово перебрав на себе) вимагає призову національних ґвардійців, що з часів революції спокійнісінько працювали кравцями, слюсарями, шевцями та порались на