Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

приготований отвір. Золоте сяйво зникло. На голову і камінь почали осідати сніжинки.

-- Рухайтеся, -- видихнув Елмо. – В нас мало часу.

Я схопив мішок і затягнув його на віз. Передбачливий Елмо розстелив брезент, щоб не дати монетам сипатися поміж дошками возу.

Ворон сказав, щоб я згрібав розсипані під столом коштовності.

-- Елмо, випорожни пару мішків і дай їх Доку.

Вони тягали мішки. Я згрібав розсипані монети.

-- Пройшла хвилина, -- оголосив Ворон. Половина мішків була на возі.

-- Забагато розсипано, -- поскаржився я.

-- Залишимо, якщо доведеться.

-- Що нам з цим робити? Як ми його заховаємо?

-- В сіно в конюшні, -- сказав Ворон. – Тимчасово. Пізніше прилаштуємо до воза подвійне дно. Минуло дві хвилини.

-- А сліди воза? – запитав Елмо. – Він зможе пройти за ними до конюшні.

-- Чому це взагалі повинно його обходити? – поцікавився я вголос.

Ворон проігнорував мене. Він запитав Елмо:

-- Ти замітав сліди по дорозі сюди?

-- Не додумався.

-- Курва.

Всі мішки були вже на возі. Елмо і Ворон допомагали мені з розсипаними монетами.

-- Три хвилини, -- сказав Ворон. А тоді. – Тихо!

Він прислухався.

-- Ловець Душ не зміг би прибути так швидко, правильно? Так. Це знову Кульгавий. Рушаємо. Елмо, бери віз. Жени в бік вулиць зі жвавим рухом. Загубимося в натовпі. Я з тобою. Ти, Док, спробуй присипати сліди Елмо.

-- Де він? – запитав Елмо, вдивляючись в густий сніг.

Ворон показав пальцем.

-- Потрібно відірватися від нього, бо він забере все. Давай, Док. Рухайся, Елмо.

-- Залізай! – Елмо натягнув посторонки. Віз рушив зі скрипом.

Я пірнув під стіл і набив кишені монетами, а тоді побіг в протилежному напрямку від місця, де за словами Ворона був Кульгавий.

Не впевнений, що мені вдалося добре приховати сліди Елмо. Гадаю, скоріше нам допоміг ранковий рух, а не мої потуги. Зате я позбувся конюшого. Вручив йому шкарпетку повну золота і срібла, більше ніж він заробить за роки праці в конюшні й попросив його зникнути. Бажано, подалі від Троянд.

-- Я навіть не піду по свої речі, -- сказав він мені, кинув вила і пішов геть. Більше я його не бачив.

А сам я поспішив до нашого помешкання.

Всі спали, крім Отто.

-- А, Док, -- сказав він. -- З’явився нарешті.

-- Боляче?

-- Угу.

-- Похмілля?

-- І це теж.

-- Зараз погляну, чим можна зарадити. Давно не спиш?

-- Десь з годину.

-- Ловець Душ не з’являвся?

-- Ні. Що з ним?

-- І гадки не маю.

-- Ей. Це мої чоботи. Якого біса ти натягнув мої чоботи?

-- Спокійно. На, випий.

Він випив.

-- Відповідай. Навіщо ти взяв мої чоботи?

Я стягнув чоботи й поклав біля вогню, який вже майже догорав. Поки я докладав вугілля, Отто не давав мені спуску.

-- Якщо ти негайно не заспокоїшся, в тебе розійдуться шви.

Одне потрібно признати членам нашого загону. Вони дослухаються до моїх професійних порад. Хоча він і далі був злий, як собака, однак відкинувся і лежав смирно. Та все одно проклинав мене.

Я зняв мокрий одяг і надягнув нічну сорочку, що валялася поблизу. Не знаю, звідки вона взялася. Вона була занадто коротка. Я поставив чайник на вогонь, а тоді повернувся до Отто.

-- Давай поглянемо, що там в тебе, -- я притягнув свою торбу.

Я промивав рану, Отто тихенько проклинав мене, коли почувся цей звук. Вжих-стук, вжих-стук. Звук зупинився біля самісіньких дверей.

Отто відчув мій страх.

-- В чому справа?

-- Це…

Позад мене відчинилися двері. Я оглянувся. Я мав рацію.

Кульгавий підійшов до столу, опустився в крісло, оглянув кімнату. Він пронизав мене поглядом. Цікаво, чи він пригадував, що я витворяв з ним у Веслі.

-- А я тут чайку заварив, -- сказав я тупо.

Він поглянув на мокрі чоботи й плащ, тоді на кожного присутнього в кімнаті. Тоді знову на мене.

Кульгавий невисокого зросту. Якби ви зустріли його на вулиці, й не знали хто він, ви б не звернули на нього уваги. Як і Ловець Душ, він носить один колір – брудно-коричневий. Схожий на обірванця. Його обличчя приховує пошарпана, обвисла маска. Навколо неї кошлате, сиве з вкрапленнями чорного волосся, що стирчить з-під каптура.

Він не промовив жодного слова. Просто сидів і дивився. Я не знав, що робити, тож закінчив перев’язку Отто і зробив чай. Я наповнив три олов’яних горнятка. Одне дав Отто, друге поставив перед Кульгавим, третє взяв собі.

Що далі? Більше не було чим зайнятися. Не було де сісти, тільки біля стола… От, лайно!

Кульгавий зняв маску. Підніс олов’яне горнятко…

Я не міг відірвати від нього погляд.

В нього було обличчя мертвяка, мумії, що погано збереглася. Його очі були живі й сповнені злоби, однак відразу під одним з них знаходився шматок згнилої плоті. Під носом, на правому боці рота, бракувало квадратного сантиметра губи. В отворі виднілися ясна й пожовтілі зуби.

Кульгавий сьорбнув чаю, зустрівся зі мою поглядом і усміхнувся.

Я ледь не надзюрив у штани.

Я підійшов до вікна. На дворі вже