Василь Миколайович Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

побачив Пойду. Його постать у темно-сірому костюмі розчинялася в ранкових сутінках, тільки й виділялись незаймано білий комірець, такі ж манжети і чорний “аташе” в руці. Здавалося, в дверях стоїть людина-невидимець. Так і не переступивши порога, Пойда повернувся і вийшов, супроводжений жалібним вищанням дверей. “Треба б змастити завіси…” — подумав Чумак, хоча це його найменше обходило. Він прихопив з собою щоденник Заміховського і, зачинивши двері, поспішив до свого сектора… Щойно Чумак узявся за клямку, озвався телефон. Дзвонив Славко.

— Мирославе Петровичу! — він навіть не привітався. — Домовляйтеся про блок живлення. За півгодини я буду в інституті, і ми замінимо старий…

— Де зараз Марія і Заміховський?

— Потім поясню. Не гайте часу…

— Гаразд, — сказав Чумак і поклав трубку.

Завжди врівноважений голос Славка цього разу повнився тривогою. У самого Чумака було ще більше причин для хвилювання. Адже Мурченко з Пойдою умовили адміністрацію передати їм лабораторію Заміховського. Це мало статися після повернення експедиції. Отже, треба було, щоб лабораторія, яка з’явилася в подвір’ї, негайно зникла. Адже Пойда бачив її сьогодні на власні очі.

Раптом Чумакові стало нічим дихати. Здавалося, в кабінеті забракло повітря. Він ступив до вікна і розчахнув його навстіж. Та водночас із ранковою вільготою на нього хлюпнула нова хвиля тривоги: через двір до лабораторії прямував Пойда. Він, мабуть, чаївся десь у коридорі, бо мав у руках той самий “аташе”. Ось він, озирнувшись, зник у лабораторії. Тільки зараз Чумак усвідомив, що не замкнув двері. Перед очима на мить виник пульт управління хрономобілем з червоною клавішею “в дорогу”. Він стрімголов поспішив з кабінету. Від того, наскільки швидко він опиниться в лабораторії, залежало життя трьох людей. Адже якщо Пойда випадково натисне на червону клавішу… Чумак уже біг коридором до вхідних дверей, коли відчув знайомий стан: простір неначе загус довкола нього.

Славко застав Чумака у пустому дворі. Вони якусь мить дивилися один на одного: Чумак — винувато і з відчаєм, Славко — спантеличено і з докором.

— Я забув замкнути двері, — тихо проказав учений.

З дня останньої їхньої зустрічі він, здавалося, поменшав на зріст, щоки запали, лице стало сірим.

Вони довго мовчали, втупившись у місце, де недавно стояла “машина” Заміховського.

— Гадаю, на рейс назад без пасажирів пального все ж вистачить, — обізвався небавом Славко.

Микола Головін
СИТУАЦІЙНА КІМНАТА
Оповідання

— Друже, виручай, — зателефонував мені приятель, капітан міліції. — Тут одна справа, ніяк не розплутаю… З комп’ютерами пов’язана. Приїзди, дуже прошу. Садова, двадцять три…

Я облишив досліди, швидко зібрався. Садова… Кілька років поспіль їздив цією дорогою. Ось магазин промтоварів, кінотеатр, а це — старий будинок. Хм… не знесли ще й досі! А он там… Боже мій! Я ж тут працював!

Це було конструкторське бюро при великому виробничому об’єднанні. Тоді ним керував Петро Сидорович Хазен. Йому ледь перейшло за тридцять, а вже мав багато праць, винаходів, успішно захистив дисертацію. Чудовий математик, шахіст, спортсмен, він умів надихнути співробітників новими ідеями. Особливо запам’яталось, як розробляли своїм відділом ситуаційну кімнату…

Наш завідуючий відділом Андросін захопився цією справою не на жарт, та й усі ми — тоді молоді, сповнені романтики й охочі до ризику.

Та згодом я перейшов до іншої організації, “на підвищення”. Чи вдалося здійснити задумане? І як там ведеться Хазенові в його ситуаційній кімнаті?

Валерій Федорович уже чекав на мене. Я поцікавився:

— Щось серйозне?

— Убивство. — Мій приятель на хвильку задумався і додав: — А може, й не вбивство. Не знаю…

— Пробач, але як це стосується комп’ютерів?

— У тому-то й заковика. Потерпілого знайдено біля комп’ютера. Двері кімнати, де стоїть ЕОМ, були замкнені.

— Хто… загинув?

— Хазен, генеральний директор.

— Хазен! — отетерів я. — Петро Сидорович?

— Добре знав його? — поцікавився капітан.

— П’ять років працював під його керівництвом. Він тоді був начальником КБ. На диво талановитий. У мене про нього лишилися найкращі враження.

— Хазен лежав неподалік від пульта. Спочатку ми думали, що його вбило струмом, та експерти не виявили жодного ураження. Може, та штуковина, комп’ютер, допоможе щось з’ясувати. Уся надія на тебе.

У кабінеті я побачив величезний пульт, на стіні — екран. За скляною перегородкою було кілька пристроїв: дисководи, голографічна пам’ять та інша апаратура.

— Лежав він тут, — капітан показав на килим. — Долілиць, ноги напівзігнуті. Неначе йшов, спіткнувся і впав. — Він подав мені фото.

Так, це був Хазен. І тут я пригадав: якось Андросін жартома запропонував, щоб той, хто хоче скористатися послугами комп’ютера, спершу мусив розв’язати складне рівняння.

Використовуючи свій математичний набуток, заповзявся мізкувати. Увів до комп’ютера кілька перетворень і сів чекати в обертове крісло. На ньому донедавна сидів Хазен. Я навіть уявив, як він полюбляв крутнутися на ньому, потім зіскочити, походити з кутка в куток. Усі знали його непосидючість.

Аж ось система ожила: заблимав великий екран, з’явилося зображення. Я впізнав Андросіна. Він усміхнувся і сказав:

— Усе-таки розв’язав? Виходить, я помилявся. Тоді пробач.

Зображення зникло.

— Хто це? — насторожився капітан. — Чому він сказав, що помилявся? Що значить “розв’язав”?

— Я розв’язав рівняння, і тепер системою можна керувати.

— Стривай, — заперечив Валерій Федорович. — Ти увімкнув систему, але як загинув Хазен?

— Може, просто схотів умерти. Він завжди домагався свого. На диво цілеспрямована особистість.

Я знічев’я торкнувся пульта. Яскраво блимнуло, і в повітрі завис якийсь пристрій.

— Що це? — Валерій Федорович підійшов до нього, обережно простягнув руку.

Екран засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки.

— Перед вами білково-електронний запам’ятовуючий пристрій. Розробка Хазена.

Та це ж Тетяна, права рука Хазена! Ми всі вважали, що вона до нестями закохана в нього.

— Здрастуйте, Таню, — всміхнувся я, але дівчина не відповіла. Лише після паузи сухо проказала:

— Асоціативний голографічний запам’ятовуючий пристрій Хазена. Тисячу гігабатт на одній платівці.

У повітрі з’явився ще один пристрій. Я роздивлявся цю незвичайну пам’ять, вражений її неймовірною місткістю.

— Невже справді Хазен такий талановитий? — поцікавився капітан.

— Так, дуже, обдарований, — підтвердив я. — Хоча… Ця система й сама здатна робити винаходи. Власне кажучи, вона для цього й створювалась, але ж їй авторство не присудиш. До речі, мають бути відеозаписи всього, що відбувалося в цій кімнаті. Хазен вважав їх потрібними комп’ютерові для самоконтролю.

Тієї хвилі ввійшов молодий міліціонер, щось шепнув на вухо капітанові. Той аж скрикнув:

— Що? Не може бути!

— Несподіване щось?

— Скоріше загадкове.

Вони вийшли. Я лишився за пультом, розмірковуючи, як видобути оті відеозаписи.

— Ха-ха-ха, колего! Даремні зусилля! — почувся знайомий жіночий голос з екрана. — Без мене нічого у вас не вийде… Мушу зізнатися: я вам симпатизую. Ви так високо оцінили мій інтелект.