Ганна Хома - Терези

– Гаразд. Хто ж тоді був, дай Боже пам’яті… Тарас-охоронець, головний бухгалтер, Пономарьов, м-м… Шумахер, ну й Ілона, куди ж без неї. Навіть шеф її боїться. Подейкують, що вона отримала керівну посаду не просто так, прихильник її з облздороввідділу замовив за неї словечко, а вона його кинула, отримавши омріяне. Я в це не вірив, але знаєш, зараз я вже ні в кому не впевнений…

Максим вийшов із бару і, поки доплентався додому, зрозумів, що дощ куди кращий за спеку. Голова в дощ хоч трохи варить, а в таку спеку навіть табличку множення відмовляється згадувати.

Більшість населення України жила в таку спеку без кондиціонерів. Як добре, що він уже років сім до більшості не належав.

Олександр скоригував пультом температуру повітря і здригнувся, уявивши, як було його змінному помирати при температурі плюс два градуси…

Нахабний помічник у черговому листі прямо запитував шефа, хто ще крім нього підпрацьовує на фірмі донощиком.

Одне слово, все як завжди, а щось його муляє. Наче камінець закотився у сандалі, невеличкий такий камінець, а муляє аж біля самого серця.

Треба лягати на реабілітацію. Провести курс дезінтоксикаційної терапії, підживити міокард і гепатоцити. Але не зараз, ще не зараз.

В Україну прийшли вихідні. Але на території фірми «Конвалія» про них знали лише в теорії.

На практиці склад гудів як триповерховий вулик, усі ходили з купою аркушів у руках від одного стелажа до іншого, звіряли надруковане з тим, що було в натурі, при цьому звіряли прискіпливо, аж до останньої коми в серійному номері. Брак відбирали в кошики і потім сортували окремо, звіряючи з недостачами, а будь-яку невідповідність позначали на аркуші, що їх потім збирали докупи, і вся інформація потрапляла в комп’ютерну базу даних.

Те саме відбувалося на інших складах «Конвалії».

Якщо досі Максим думав, що працює на великій фірмі, то від сьогодні він знав це точно.

Перед початком ревізії всіх зібрав завскладу Семен і оголосив, що має з шефом домовленість: якщо вони впораються за два дні, третій буде вихідним.

– Усе залежить від вас!

– Це після Закарпаття шеф такий добрий, певно, прикупив там собі земельки під страусятник, – озвався змінний Олег, хтось підтакнув йому, інші розсміялися, коли ж помітили Максима, то одразу обірвали розмову й розійшлися. Лише Володя, посміхаючись, підійшов і простягнув йому підборки.

Він і пара людей на складі розмовляли з новеньким більш-менш нормально. Решта намагалися всіляко уникати розмов.

Чомусь тільки тепер Максим запідозрив, що через крадіжку шефових грошей навряд чи так би до нього ставилися. Люди недолюблювали шефа, і новенький, навпаки, став би для них мало не героєм.

Тоді чому всі так до нього ставилися? Чи він чогось не знає?..

Той, кого він знав під ім’ям Любомир і через кого втратив свої автівку, посаду і репутацію, знайшовся з самого ранку першого дня ревізії у відділенні з розчинами з гарно підстриженою борідкою і при краватці. Мабуть, кудись збирався після зміни. Зверху накинув робочий халат і щось зосереджено креслив у паперах.

Максим акуратно відклав свої папери, роззирнувся і, рвонувши до негідника, взяв його за барки.

Той інстинктивно сахнувся, але Максим уже притис його до найближчого стелажа. Здається Г5Д8. І прошипів:

– Де гроші, с…ка?

Той пару разів кліпнув. Шарпнувся, але отримав носком черевика під коліно і застогнав, хапаючись за ногу. Максим ще сильніше струсонув його, наблизився впритул, втискаючи його у металеві полиці.

– Ти чув запитання?

– Я гадав… що ти знаєш…

– Що знаю? Я дав тобі гроші, ти кому їх відніс, с…ка?

Максим розумів, що його понесло, але не міг і не хотів зупинятися. Його вже страшенно дратувала зовнішня прилизаність і внутрішня гниль деяких тутешніх працівників.

– Ш-шефу…

– Кому?

– Я відніс їх шефу. Олександру Вадимовичу тобто.

– Не зрозумів.

– Ну, це наука така, ми діяли за його наказом: ніколи не можна нікому передавати з рук у руки довірену тобі «тару». Тільки кінцевому отримувачу, тебе про це інструктували. Усіх інструктують. Ти не перший, з ким таке зробили. Зате наука на все життя.

Максим поволі вистигав. Ще перш, ніж той договорив, він уже зрозумів, що це правда.

А дійсно, наука на все життя…

– І тебе звуть не Любомир, звісно.

– Зорян. Мене звуть Зорян. Будь-хто може назватися будь-яким ім’ям, особливо шарлатани. Уся «тара» тільки кінцевому адресату. Це закон.

– Ясно.

Максим різко розвернувся і пішов до виходу. Навіть не лютував. Просто почувався лохом, якого кинув сам верховний, увесь цей час потішаючись з нього.

Якби тільки він, то було б нічого: його фірма, його закони. Але те, що потішалися ще хлопці з охорони, весь склад, гурт і транспортний цех – це… слів не було, і навіть лаятись було гидко…

У шефа було замкнено. Звісно, усі відділи, окрім складських, мали законні вихідні.

Писати на електронку Максим більше не збирався. Хто знає, кому показував його листи головний маніпулятор фірми.

Спритно ж він тебе…

Крутнувшись в один, другий бік, Максим попрямував до шефа додому. Благо, цей дім розміщувався на території фірми за складськими приміщеннями.

Заквітчана одноповерхова будівля практично врівень з масивною огорожею вирізнялася на фоні інших будівель зеленою черепицею і сателітарною антеною. Все решта було скромним, як і належить підприємцю середньої руки, котрий певну частку свого прибутку приховує від держави.

Навіть два автомобілі – «хюндаї» – його і дружини, могли бути, на думку Максима, соліднішими.

Постоявши перед дверима і помітивши вічко камери, Максим дістав з кишені джинсів свої ключі й підійшов до одного з авто. Підніс ключ до капота. Почекав. За хвилину притис ключа гострим краєм до машини і вмить двері будиночка відчинилися з гучним клацанням.

Хлопець був готовий усе тут роздряпати, і ту його готовність вловив той, хто спостерігав за всім через вічко камери.

– Чого стоїш, заходь.

Певно, йому про все доповів змінний Зорян. Щастить же чуваку на імена…

– А можна? Вельми вдячний.

Шеф стояв на порозі, склавши руки на грудях, і в його погляді нічого хорошого не читалося.

Плювати!

– Ви вже знаєте, що я знаю?!

– Не вимахуйся мені тут, поки що ти мені служиш, а не я тобі.

– А ви всіх працівників за слуг маєте?

– Ти у мене на особливому рахунку, можеш не сумніватися.

– А мою тачку ви теж підставній особі «продали», – Максим показав лапки у повітрі. – Пів-Львова вже знає про цю вашу науку і потішається з мене?

– Будеш так кричати – друга половина