Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Поглянь на його праву руку!

Вона каже про цілком конкретний портрет, який є у приватній збірці. Підмізинний палець притиснений до мізинця, притиснені між себе і вказівний та середній пальці, а обидві пари пальців розчепірені. Вона бачила такі розчепірені посередині долоні на надмогильних плитах. У Празі чи в Кракові, вона вже достеменно не пригадує. Благословення з рук коенів, священнослужителів, які після зруйнування Єрусалимського храму розсіялися світами.

Розумієш, Моді зображає Хаїма священиком, рука коена, що дає благословення. При тому — рука коена, який малює, абсолютний парадокс, адже єврейський священнослужитель нізащо б не порушив заборони малювання.

Однак чому Сутін не малював Модільяні?

Тому що не міг уявити собі Модільяні старим. Коли Сутін малював людей, його моделі старіли просто на його очах. Вони позували йому кілька годин і за той час ставали старцями. У їхніх обличчях усі наступні роки вже завершили свою справу, глибоко врізалися в зморшки і складки, їхні роти викривилися, щоки запали, носи видовжилися, ну а вухо — воно завжди було старим, як світ. І знайома смерть стримано стукає у ці обличчя. Юна Полетт Журден, служниця Зборовських, часто позувала Сутінові. Їй було вісімнадцять, а він малював її старезною жінкою зі слідами важкого життя.

Полетт, сиди тихо, не ворушись, завмри.

Це тривало годинами, думками художник був деінде, постійно невдоволений, він глибоко грузнув у фарбах, калічив полотно. А перед ним модель — застигла до болю. Навіть діти на його картинах старі, навіть дитячі ляльки — немов давні, викопні іграшки. Діти — поморщені, завчасу народжені ембріони. Мертвонароджені старі. Вивернуті мумії, злиплі від поту фарби. Навіщо Сутін викривляє тіла своїх натурників? — питає хтось зацікавлено. А Модільяні відповідає: Все не так, під час сеансу модель стає тим, що він бачить, невидимим за фасадом видимості. Виснаженою життям, позначеною вимиранням людиною. Одкровенням нашого остаточного, фінального стану.

Сутін боїться малювати портрети, бо знає, що в його очах, ще навіть поки він візьме пензлі до рук, натурник починає стрімко старіти. Сутін боїться своєї машини для старіння. Його темний погляд одразу ж бачить у людині, що сидить перед ним, занепад тіла, панічно переплетені пальці, несамовиті старечі машкари, які соромляться того, що ще живуть у цьому світі.

Ти вже це бачив? — питає Елені. Серед портретів, які намалював Модільяні, не знайдеш жодної старої людини, у нього тільки молоді богині з тугими тілами, тільки солідні чоловіки без зморшок.

І знаєш що? Сутін ніколи не малював Модільяні, бо той під його рукою дуже швидко зістарівся б. Модільяні й сам знав, що помре молодим, а Сутін знав, що йому не дано накласти на це обличчя печать старості, яка ніколи не надійде. Отож цього одного, молодого італійського бога з Ліворно, який не збирався постаріти, який знав, що сухоти і нестримне сп’яніння візьмуть над ним гору, тільки його одного Сутін малювати не наважився. Хаїм спостерігав за Моді і знав: той ніколи не стане старим, уявити собі це було неможливо, цього взагалі не було видно. Сутін був спантеличений — в усіх він бачив завчасу порите зморшками старече обличчя, тільки в Модільяні не міг цього побачити. Він нічого такого не бачив. Цього обличчя немає у світовій галереї старих людей, що чатують над нами з давніх давен. На тому й порішив.

Принц Моді! І чому він так швидко зник того 1920 року? Сутіна в Парижі не було, він був у Венсі, куди 1918 року його виманив Моді. Він дізнався про все там, на півдні, зокрема й про самогубство Жанни, яка, на восьмому місяці вагітності, викинулася з вікна. До яскравих кольорів півдня зненацька потрапила домішка попелу.

Він швидко дійшов до фінішу, у тридцять п’ять. Жити треба коротко і швидко, коротко і швидко. Скасовуються безконечні поїздки в катафалках через усі французькі провінції. Старішання, заспана зрілість скасовуються. Тільки абсент, тільки етер і гашиш. Сухоти міксують п’янкий напій. Його не було в Парижі, йому про все, з усіма подробицями розповів Кіслінґ. Жодна інша смерть так сильно його не вразила. Він не хоче пригублювати ані ковтка алкоголю, бо кожен нагадуватиме йому про Моді і про ті жахливі п’яні оргії, найжахливіші, яких будь-коли зазнавала виразка шлунка. Він ще роками гніватиметься на завжди сп’янілого Моді.

Молока Моді не пив. Він пив усе, що було під рукою. Пив високопроцентний абсент, Зелену фею, вариво з туйоном, полином, анісом і фенхелем. Пив «момінетту», дешеве пійло з картопляної горілки. Пив, щоб усе прискорити, щоб прискорити самого себе. Напившись, цей делікатний, чарівний, розумний принц, перетворювався на справжнього гаспида, шукав зачіпки до сварки, розмахував навсібіч кулаками. У нього починалися галюцинації, Зелена фея насилала на нього жахливу білу гарячку. Одного ранку він прокинувся від того, що хтось смикає його за рукав. Він хоче поворухнутися, але йому не вдається. Колінами він вперся в підборіддя, він лежить скручений у вуличному смітнику при дорозі, то його розбуркали двоє веселих двірників. Бо гу смітнику! Зіжмаканий клунок, бог з перепою.

Сутін запам'ятовує кожну деталь Кіслінґової розповіді. Їдучи в катафалку, він бачить перед собою похорон Моді. Провести Моді в останню путь зійшовся весь цей монпарнаський цирк. Кіслінґ розсилає до всіх кумпелів повідомлення пневматичною поштою. Збираємося 27 січня о 14.30 в лікарні Шаріте, де він помер, похорон на цвинтарі Пер-Лашез. Брат Моді Еммануель присилає депешу:

Поховайте його по-королівськи з усіма почестями прошу забезпечити італійську похоронну процесію квіти коні сльози спів.

Його везуть повз кав’ярню «Ротонда», немов повз храм, натовпи людей на тротуарах, люди встають навшпиньки, щоб роздивитися катафалк і того італійця, якого всі так люблять,