Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

Дивна річ — люди змінюються на очах, і складається враження, що вони завжди готові вчепитися в горло ворогові, щоб насититися його кров’ю. Не подумайте, головнокомандувач Українського фронту не завжди був кровожерливим. Ще два роки тому Володимир Олександрович попивав ранкову каву в паризькій кав’ярні, зарахований до орди політичних російських емігрантів. Незважаючи на те, що в паризькій газеті «Наше слово» він вів військову колонку, європейська статечність і освіченість заспокоїла його, ніби все нутро заснуло. Його начебто підмінили на той час, немов хтось створив копію Антонова-Овсієнка, і вона благополучно крокувала тихими паризькими вуличками, вдихала пахощі весняних каштанів. Так тривало аж до червня 1917 року, коли Володимир Олександрович повернувся до Петрограда. Революційний запал і запах крові витав у повітрі, й він одурманив усіх, навіть найповажніших. Так, саме Антонов-Овсієнко командував осіннім штурмом Зимового палацу, а взимку 1918 року нацьковував Муравйова якомога жорсткіше обходитися з українськими націоналістами — душити їх газами, розстрілювати на місці. Володимир Олександрович змінився в один день, і вже ніколи більше не поверталася паризька копія-тихоня. Ніколи.

Зненацька у двері номера постукали. Антонов-Овсієнко підвівся, рушив до входу, прислухався.

— Володимире Олександровичу, це я, Лаціс[21].

— Мартине Івановичу, яким вітром? — Володимир Олександрович відчинив двері.

— Вибачте, що в таку пізню годину. Але справа нагальна, — проторохкотів Лаціс.

— Хвилиночку, я вдягнуся, — відповів Володимир Олександрович і зачинив двері.

Вони спустилися вниз на ліфті, який скрипів, немов старий дід. Відтак рушили першим поверхом і дійшли саме до тієї кімнати, з якої і починалася ця розповідь. Цього разу біля дверей стояв червоноармієць, який трохи похитувався — чи то його хилило на сон, чи то від утоми. Утім, побачивши нічних гостей, він виструнчився, як на параді. Парочка увійшла до кімнати. Біля столу також стояло троє людей, а ще навпроти вікна сидів чоловік. Під оком у нього виднівся синець, який перетворився на пляму з фіолетовими переливами. Верхня губа була розбита, опухла й неприродно випнута. Велике садно лівої щоки із синцем скидалося на родову мітку. Весь вигляд незнайомця свідчив про те, що його били, причому не раз. Він опустив голову, бо та буквально розколювалася, немов хтось усадив між мозкових півкуль клин, намагаючись розділити їх. Ноги затекли, а зв’язані руки перетворилися на набиті сіном відростки, вони безпорадно висіли, немов відмерлі. Тоненькі ниточки слини, змішаної з кров’ю, висіли з підборіддя червоною павутиною.

— Що тут? — діловито запитав Володимир Олександрович.

— Шпигун. Український. Петлюрівець, — доповів йому Лаціс.

— Цікаво-цікаво, — сказав червоний командир.

— Навіщо прибув, не зізнається, — продовжив Лаціс.

— Ну, це не так важливо, він же в наших руках. Правильно, товариші? Можливо, він просто помиляється, якщо вибрав капіталістичний уряд Києва, — задумливо промовив Володимир Олександрович.

— Гм… Я… А втім, як скажете. Мої хлопці підготували його до розмови, — з легкою посмішкою відповів Лаціс.

Антонов-Овсієнко зітхнув, розвернувся і поставив стілець навпроти затриманого. Той і далі сидів з опущеною головою. Один зі співробітників ВЧК підвів обличчя українця так, щоб він дивився прямо на червоного командира.

— Спасибі, любий, — подякував Володимир Олександрович чекістові.

Тим часом сам заліз у кишеню й дістав хусточку, а тоді почав підбирати порвані струни крові зі слиною, і біла тканина миттєво побуріла.

— Не займай, — прохрипів полонений.

— Ну чому ж? Вигляд у вас, шановний, дуже кепський, — Володимир Олександрович згорнув хусточку в маленький пухкий квадратик і кинув її в урну.

— Не займай… Нас… Не… — прохрипів українець, проковтнувши останні слова.

— Так-так… Подайте-но йому води, бо бесіди не буде, — наказав Антонов-Овсієнко.

Чекіст вийшов і за хвилину повернувся з алюмінієвим, трохи зім’ятим з лівого боку кухликом, наповненим водою. Він підніс його до рота українця, який трохи скривився від болючого доторку розбитої губи до заліза, але все ж таки почав жадібно ковтати цілющу вологу.

— Ось так краще. Отже, виходить, нам уже й ніч доведеться провести з тобою, — Володимир Олександрович умостився зручніше на стільці.

— Він не бажає відповідати, — продовжив Лаціс.

— А чому? Чи ми не дуже привабливі люди, які не можуть прийняти гостя? — голос Володимира Олександровича звучав розмірено, немов під метроном, і через це здавався ще більш страхітливим.

Бранець мовчав. Знову опустив голову, злегка похитуючись.

— Твої хлопці старалися, Мартине Івановичу? — дивлячись на ув’язненого, спитав Володимир Олександрович.

— Від щирого серця і не раз… — відповів Лаціс, зітхаючи.

— Так-так. Ну що ж. Говори, з чим завітав до нас? — звернувся до бранця Володимир Олександрович.

Той хитнув головою, навіть ворухнувся, але не відповідав. Прийшов час зітхнути Антонову-Овсієнку, який докірливо подивився на Лаціса — мовляв, що ж ти, дорогенький, так погано попрацював, якщо мовчить, наче пень, твій шпигун. Співробітник ВЧК усе зрозумів, кивнув своєму підручному, і той з розмаху так ударив українця, що він гепнувся зі стільця на підлогу. Чекіст підійшов і кілька разів садонув бранця ногою під дих.

— Ну годі, годі виховувати. Подивимося, чи набрався він розуму? — Володимир Олександрович нетерпляче потер руки.

Українця посадили на місце. Він важко дихав, обличчя скривила гримаса болю, кров сочилася з садна на вилиці — половина фізіономії вже перетворилася на червону страшну маску.

— Як звуть? Навіщо прибув? — Антонову-Овсієнку почав уриватися терпець.

Мовчання, знову це чортове мовчання!

— Володимире Олександровичу, можна ми над ним іще попрацюємо, без зайвих очей, так би мовити, — запропонував Лаціс.