Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

class="book">Темний коридор поглинав найменший шурхіт, жоден легкий звук не міг по ньому розлетітися, проте кожне гучне стукання багаторазово посилювалося в чорному повітрі, розбухало, а потім іще довго висіло натягнутою між стін щільною пеленою. Це було доволі дивне явище, яке мало хто помічав у харківському будинку більшовицького Українського фронту — одному зі старих канцелярських приміщень купецького банку. Як уже було згадано, через усю будівлю простягнувся похмурий, доволі вузький коридор, обабіч якого численні двері відчинялися, немов проходи в інший світ, і звідти вивалювалися червоноармійці в бушлатах з червоною смужкою, військові чини в добре підігнаних френчах, а інколи й цивільні особи, які перелякано озиралися в коридорному колодязі, не знаючи, де вихід. Та здебільшого сутінкова тиша плавала в сірому рідкому повітрі коридору, мов незрима медуза, і її слизькі боки були неприємні кожному, хто входив у тісний простір.

Але одного разу, ближче до середини січня, вхідні двері в приміщення відчинилися і на порозі з’явилася фігура чоловіка. Його довге пишне волосся було ледь підсвічене золотистим денним світлом, що лилося позаду нього, і через це він здавався небесним посланцем; худорлява фігура теж увібрала в себе всі сонячні відблиски, ніби обриси тіла цієї людини полум’яніли вогнем. Тонкі руки тримали аркуш паперу, згорнутий удвічі, й більше нічого із собою у незнайомця не було. Затримавшись на секунду біля входу, чоловік сміливо увійшов, зачинивши за собою двері. На якусь мить імла огорнула його, розмазала в чорноті золотий пил по абрису фігури, і світіння зникло. Цієї миті для чоловіка було достатньо, щоб адаптуватися до приглушеного освітлення, яке проникало легким сяйвом крізь дверні щілини. Зрештою він рушив по коридору, і глухий стук його кроків посилився так, що відзвук був схожий на рівномірний машинний стукіт великого механізму. Бам-бам-бам. Чоловік крокував, як ідуть на параді, рівно ставлячи ногу, ритмічно нарощуючи довжину звуку — щомиті глухе відлуння наростало, немов бажало заповнити собою всю тишу цього темного світу. Нарешті чоловік досяг мети — це були п’яті двері ліворуч. Він штовхнув їх рукою, і яскравий потік світла розірвав покривало імли, і тепер можна було розгледіти його обличчя. Це був сухуватий чоловік, худий, гострі риси здавалися витесаними нервовим майстром, який намагався створити ідеального ангела, а вийшов незграба. Вуса-пірамідки і круглі окуляри неначе довершували цей образ, якийсь аж надміру земний.

— Ну що, товариші червоноармійці, дотиснемо імперіалістичну гідру? — раптом голосно промовив чоловік.

Посеред кімнати біля столу стояли три військовики, схилившись над картою, що накрила собою всю дерев’яну поверхню. Один із них, моложавий, теж в окулярах, усміхнувся і відповів:

— Саме вас, товаришу Антонов-Овсієнко, нам і не вистачало, щоб розгромити цих петлюрівців.

— Небагато ж залишилось?

— Так, Володимире Олександровичу, всього-на-всього провести кордон по Дніпру — і не залишимо Петлюрі нічого.

Антонов-Овсієнко увійшов до кімнати, і все дивне світіння розвіялося, перетворивши його одяг з яскраво-золотавого на сірий.

Це сталося, коли наступ більшовиків посилився і було взято Харків, Полтаву, оточено Катеринослав, а Болбочан рішуче відступав. Тоді настрій у Володимира Олександровича став іще більш піднесений. Надвечір він сидів у харківському готелі «Асторія», поєднаному з тим-таки купецьким банком. Готельні номери займали три останні поверхи шестиповерхівки з високим трапецієподібним дахом і пологою вежею зліва. Напівкруглі еркери різної висоти, косі лінії, міць гранітної обробки, великі маски над дверима, потужні атланти й незвичайні скульптури обліпили фасад будівлі. Січнева пітьма вимазала вікна в непроникну смолу, яка, здавалося, просочувалася крізь скло й липкою масою виливалася на підвіконня, стікала на підлогу, розповзалася по кімнаті. Через це тут панувала напівтемрява, з якою марно боролася лампочка на сорок ватів, що жевріла під стелею. Володимир Олександрович сидів на дивані, випроставши ноги. На колінах лежала папка з паперами, серед них — заповітний аркуш, із яким Антонов-Овсієнко й увійшов до купецького банку. Задоволено хмикнувши, командувач Українського фронту ще раз опустив очі, щоб усоте припасти до стрункого ряду букв, немов літній коханець до уст молодої дівчини, — такі приємні були Володимиру Олександровичу ці фрази, надруковані на жовтому аркуші. Ледь усміхаючись, немов до незримого співрозмовника, він погладжував по шорсткій целюлозній поверхні, й це відчуття приносило йому радість. На другий день після прибуття до Харкова командир більшовицької армії зажадав, щоб власники харківських підприємств запровадили восьмигодинний робочий день, а коли ті відмовилися виплатити робітникам заробітну плату, Антонов-Овсієнко посадив п’ятнадцять власників фабрик і зажадав від них мільйон золотом, погрожуючи відправити їх на роботу на рудники. Декілька осіб, однак, усе-таки відмовилися, тому їх довелося ліквідувати, себто просто вбити. Смерть заводовласників остудила гарячі голови інших поплічників капіталізму, і ті негайно виклали суму готівкою. Чотирьох усе ж вирішили відправити до Сибіру. Цей випадок дійшов до Леніна, який того ж таки дня телеграфував, і аркуш містив саме його слова: «…Особливо схвалюю і вітаю арешт мільйонерів-саботажників у вагоні I і II класу. Раджу відправити їх на півроку на примусові роботи в копальні. Ще раз вітаю вас за рішучість і засуджую тих, хто вагається». Антонов-Овсієнко усміхнувся ще ширше. Так їм і треба, буржуазним посіпакам, мало їх лупцювали, мало!

Якесь гаряче почуття зародилося в грудях, а відтак, — як розбухає вогненна куля з чорними прожилками диму, що поглинає тіло, — обгорнуло його всього. Як він ненавидів цих петлюрівців, як же прагнув кожного придушити, щоб випустити всю злість, весь свій бунт. У сімнадцятирічному віці він порвав з батьками, бо вони були царських поглядів, тому молодий Володя знати їх більше не хотів. Ніщо не повинно було його зупиняти, навіть ці старорежимні родинні відносини. «Кровні зв’язки нічого не варті, якщо немає інших», — казав він собі багато разів. У 1901 році Антонов-Овсієнко вступив до Миколаївського військового інженерного училища, проте відмовився присягати на вірність царю й вітчизні і пояснив це пізніше «органічною відразою до вояччини». Його заарештували й за півтора тижня відрахували.

Володимир Олександрович знову задумався: чому його тягне до зміни ладу, чому заради революції він ладен на будь-що? Не раз він відповідав собі на це запитання, але щоразу інакше.

— Напевно, цей рух зумовлений загальною старістю світу, — говорив він собі.

Його оксамитовий голос звучав у готельному номері так м’яко, ніби вчений петербурзької академії прибув у житейських справах до Харкова, зупинився в найрозкішнішому готелі, тому що літня тітонька віддала Богові душу й заповіла улюбленому племіннику заміський маєток і тютюнову фабрику в харківському передмісті. Та ні, нехай вас не обманює солодкість голосу й оксамит фраз — серце у Володимира Олександровича покрите чорною павутиною злості, потворно розпухле від образ, просочене жовчу віри у власну правоту. Ніхто досі не бачив такої озлобленої людини, яка всупереч будь-якій логіці бажала знаходити ворога