Хлої Еспозіто - Шалена

по спіралі, до зливу з булькотінням і відригуванням, аж поки не зникає. Певно, він має рацію. Моя мама прилетіла б, якби загинула Бет, але для того, щоб подивитись, як незнайомці засипають землею того, кого ти не любив, це збіса довга дорога. Впиваюся нігтями в пластикову накладку на руків’ї щітки.

– Я їй зателефоную, – кажу я. Вибору в мене немає. Та якщо вона приїде, мені кінець.

Вона єдина людина, що може нас розрізнити.

– Я сьогодні їй зателефоную… але мені треба побачити.

– Побачити що? – Амброджо кладе мені руки на плечі, масажує шию. Боляче. Я напружена.

– Куди вони її покладуть. Де вони її поховають. Я хочу переконатися, що вона лишиться в землі.

– Не треба тобі цього бачити. Це погано виглядатиме.

– Мені це потрібно.

Я мушу переконатися, що вона не повернеться.

Він стоїть за спиною, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі.

– Я поїду, – кажу я.

Він зітхає, хитає головою.

– Гаразд. Поїхали. Зателефоную Ніно й попереджу його.

Він обіймає мене за талію й притискає до себе.

– Все буде гаразд, Бет.

Він теплий, у його обіймах добре, і я раптом йому вірю. Все буде супернормально. Я й досі тримаю в руках зубну щітку; ставлю її назад на поличку.

– Слухай, нащо ти взяла мою щітку? Користуйся своєю, – каже він.

Розділ дев’ятнадцятий

Я стою посеред гардеробної кімнати й озираюся: дитина в магазині цукерок. Погляньте лишень на цей прекрасний одяг! Він увесь от-кутюр, дорогий, дизайнерський. Як же Бет змогла собі все це купити? Вона не могла заробити стільки грошей на книзі. Це Амброджо купив увесь цей одяг за гроші, які успадкував від батьків? Чи він так запаморочливо добре продає витвори мистецтва? Що мені вдягти? Напевне, щось чорне? Але ні. Жити як до того, наче нічого й не сталось. Так сказав Амброджо. Добре, любий, як скажеш…

Я обираю яскраво-жовту сукню від «Роберто Каваллі», із золотою облямівкою на комірці та рукавах. До неї бездоганно підходять жовті лаковані туфлі на платформі. Яскравий і приємний колір сонячного світла пасує до мого настрою. Поки всі вважають, що я Бет, мені немає про що хвилюватись. Немає закону, за яким ти мусиш рятувати чиєсь життя. Чотири короткі хвилини – це що? Це – нічого. Думаю, в суді мене виправдали б.

Якщо тільки мені вдасться вмовити матір не приїздити, вважайте, я виграла джек-пот. Більше немає нікчемної Алвіни Найтлі. Я все владнала. Я мільйонерка. Я кручуся перед дзеркалом і милуюся сукнею. Я справді виглядаю як телезірка, гламурна лялечка з «Джорді шор». Я жінка найсексуальнішого чоловіка на острові, чоловіка, на якого я заслуговую. Кому яка різниця, що він збирався вбити Алві? Я ж не Алві. Я Бет. Я в безпеці. Це в мене все під контролем. Це я вижила. Поки Амброджо думає, що я Бет, все буде гаразд. Я вдаватиму ту кляту Бет якомога краще. Я буду навіть кращою Бет, ніж сама Бет. Я нізащо на світі не повернуся до Арчвею, якщо можу жити отаким життям!

І нарешті, я – мама! Я щойно дістала собі сина, не пройшовши крізь пологи. Але знов-таки, так само зробила й Бет – вона обрала кесарів розтин (надто пихата, щоб штовхати).

Усі мої різдвяні свята настали в одну мить!

Я не поспішаючи накладаю макіяж Бет, наспівуючи собі під ніс класику від Кайлі, «Мені має дуже пощастити». Основа «Шанель», блиск для губ «Джусі тьюб», туш «Бенефіт»… щедрий пшик «Міс Діор шері». Беру з тумбочки щітку Бет і зачісую волосся в гульку, так само як і вчора. Виглядає непогано, але треба не забути зателефонувати стилісту. Пізніше знайду телефон Бет. Може, мені й манікюр зробити? Процедури для обличчя, масаж і таке обгортування у фольгу, в якому виглядаєш наче індичка, готова до запікання. Цікаво, скільки протримається ця засмага. Треба сьогодні обов’язково полежати на сонечку. Зазираю в люстерко: жодних ознак Алвіни. Можна йти.

Шкандибаю коридором, хитаючись на платформах. Оце й є найважче в ролі Бет – п’ятнадцятисантиметрові підбори. Вона завжди вдягалася так, ніби з подіуму зійшла після тижня моди в Лондоні, Парижі, Мілані. Для рівноваги тримаюся за стіну. Підходжу до вікна з видом на басейн. Гучно вдихаю та визираю назовні: он там, на патіо, лежало тіло Бет. Там порожньо. Там чисто. Басейн видається безтурботним, ніби нічого й не сталось. Блакитна вода сяє в світлі ранкового сонця. Можливо, трохи пізніше я поплаваю. Я можу робити все, що захочу.

Раптом усе моє тіло починає тремтіти, мені лоскотно з голови до п’ят. Трепет. Вибух. Усі мої найсміливіші мрії справдились. Я вихиляюсь у вікно й глибоко вдихаю. Уже відчутно, що день буде спекотний, палючий, пекельно спекотний. Думаю, Бет попереджала мене в листі: «Візьми купальник і капелюх, спека тут вбивча». Сьогодні, знаєте, я на спеку не зважаю. Це прекрасна погода для засмагання. Бет була смаглява, як Том Генкс у «Вигнанці». Я не піймаюсь. Я не програю! Це моя гра, і я виграю, я всіх переплюну!

Я блукаю віллою, поки не знаходжу кухню. Це місце – величезний лабіринт. Я роззираюся, чи не заховався тут, бува, Девід Боуї. Тренажерна зала. Кінозала. Вітальня. Музична кімната. Бібліотека. Нарешті я її знаходжу. Кухня велетенська. Традиційне сицилійське оформлення: жовто-білі кахлі та дерев’яна стеля, з рейок звисають блискучі мідні пательні. Пахне лимонами й випічкою. На комоді розставлено розписану вручну кераміку. Здається, що потрапив у рекламу «Кет Кідстоун». Здається, все чистеньке, аж скрипить.

Я бачу якусь жінку, що стоїть до мене спиною. Це Бет? Я завмираю. Але ні, не те волосся. Вона повертається й бачить, що я дивлюся на неї.

– Ciao, signora! – каже вона, усміхаючись.

Тепер я загадала. Це ж, певно, Емілія. Емілія з Ернесто були в парку. Обличчя в мене перекошується. Я не розмовляю італійською (знаю лише лайливі слова… і ще «піца» та «капучино»), тож я просто кажу:

– Гаразд.

На щастя, Бет не завдала собі зусиль, щоб вивчити італійську. А то могло вийти ніяково.

– Як почуваєтеся? – питає вона.

– Добре, – кажу я.

Краще не буває. Я – Елізабет. Усе чудово.

– Як ви? Як Ерні?

Я підходжу до візочка та зазираю всередину. Ерні спить як маля. Ротик у нього відкрився, і на підборіддя стікає слина. Він такий гарний, що аж не віриться. Він ідеальний. Він чудовий, і він мій. Цікаво, чи помітить він, що я вбила його маму. Я простягаю руку й гладжу пальчиком його м’якеньку щічку. Його повіки тріпочуть, але він не