Хлої Еспозіто - Шалена

з чоловіком сестри? (Знов.) Я хитаю головою. Цього я не пам’ятаю. Кімната виглядає так само, як учора, коли ми з Бет тут перевдягались. На подушці лежить нічна сорочка, вишита маленькими рожевими трояндочками.

Бет!

Усвідомлення прослизає в голову цівкою крові, що стікає з мокрого волосся на брук. Бет. Я вбила її. Я штовхнула її чи вона послизнулась? Я вбивця? От лайно, що я наробила! Я зістрибую з ліжка й біжу до вікна, визираю в щілину в жалюзі. Садок навпроти парадного входу порожній. Басейну звідси не видно.

Де вона? Що мені робити? І де це, в біса, Амброджо? Що там було про план? «Опануй себе, Алвіно», – кажу я сама собі. Заспокойся й живи собі далі. Зроби хорошу міну. Поводься нормально. Ти впораєшся. Ти рок-зірка. Подумай лишень: що зробила би Бейонсе? Я глибоко вдихаю.

О БОЖЕ…

Я це зробила. Всередині іскриться ейфорія.

Емоції підняли мене на таку висоту, що я можу сягнути в небо, я ширяю в ньому, ковзаю в повітрі, пливу, дивлячись на Землю. Я могла б станцювати, я могла б заспівати, я могла б, чорт забирай, вибухнути. Я вільна! Нарешті! Мені хочеться сміятись! Хочеться плакати від радості! Які відчуття! Яке піднесення! Ніби швидко несешся на самокаті. Усмішка мимоволі осяває моє обличчя, і я затуляю його руками.

Елізабет померла! Хай живе Елізабет!

Це Алві лежала там із закривавленим волоссям, у мокрій чорній сукні на одне плече і з білою шкірою, що сяяла в останніх променях місяця. Вона здавалася такою спокійною. Вона була вродливою. Алвіна. Ніхто за нею не сумуватиме. У неї немає чоловіка, якого хвилювало б, де вона. Немає дитини, що плаче й хоче на ручки. Немає друзів у Англії, які чекають, що вона напише чи зателефонує, які благатимуть її повернутися додому. Так краще. Добре, що Алвіна померла.

«Я завжди намагалась! Я справді намагалась!» Про що це вона говорила, хай їй трясця? Її голос лунає в моїй голові.

Ні, я тут, і я лишаюсь. Я готова до боротьби. Мені немає чого втрачати, зате є за що боротися, ще й як! Нехай Амброджо мене боїться. Ну, знаєте що, містере! Тепер у мене є план. Я планую жити життям своєї сестри й насолоджуватися кожною його клятою миттю. Поки він думає, що я Бет – все прекрасно. Все в шоколаді. Нема чого боятись. Але щойно він щось запідозрить – прощавай казковий принце. Arrivederci[64], Амброджо. Якщо я вбила раз, то зможу й двічі. Нехай це він тремтить. А я боятися не збираюсь. (Вау, я навіть гірша, ніж гадала. Я Лісбет Саландер[65]. Я Жанна д’Арк.)

Моя сумочка стоїть на стільці біля туалетного столика. Сумочка Бет. Моя сумочка. Амброджо приніс її сюди минулої ночі. Тепер я пригадую, що вона висіла на візочку. Я беру її та зазираю всередину: мій гаманець «Прімарк», моя вишнева помада та щось іще… ковзає по дну сумочки… Діамантове кольє Бет! Що воно тут робить? Нащо вона взяла його на прогулянку? Я могла б вічно стояти там, намагаючись це збагнути, але мені треба попісяти.

Я стаю біля вмивальника та роздивляюся себе в люстерку.

– Привіт, Елізабет, – кажу я.

Я вмикаю душ і ступаю під воду. Я й досі почуваюся брудною відучора.

Я шкрябаю тіло губкою з люфи, виливаю на себе цілу пляшечку «Молтон браун». Коли я вже тут, то варто було б поголити ноги й лінію бікіні. Бет була гладенька від самих брів. Я беру з маленької полички станок Бет і наношу піну для гоління. Я виходжу з душу в хмаринку гарячої пари й загортаюся в рушник.

Відчуваю огидний присмак у роті. На полиці заряджаються дві електронні щітки. Вибираю одну навмання. Ніколи в житті мені так сильно не хотілося почистити зуби. Аж підстрибую від пронизливого дзижчання – воно як бензопила в садку, як дриль, що просвердлює мозок. Я дивлюся в дзеркало й начищаю зуби. Я Елізабет. Я Бет, повторюю я собі знов і знов.

Потім я завмираю. Чорт, якщо я Бет, то я правша. Змінюю руку. Пробую знов. Чистити зуби не тією рукою майже неможливо. Почуваюся незграбною, як маля, та не зупиняюсь. Потрібна практика. Треба зробити все правильно. Раптом у дзеркалі з’являється ще одне відображення, від чого я знову підстрибую. Це Амброджо.

– Доброго ранку, люба! – каже він, стоячи в мене за спиною.

Голос Амброджо низький і хрипкий. З повним ротом пасти припиняю дзижчати.

– Як почуваєшся? – питає він.

Я випльовую зубну пасту в рукомийник і відкриваю кран. Роздивляюся його обличчя: мішки під очима, щетина на підборідді. Здається, він взагалі не спав.

– Емілія з Ернесто. Вони поснідали й бавляться в дитячій. Вона хотіла зводити його в парк, якщо ти не проти.

А як же тіло? Як же моя клята сестра?

– Це добре, – кажу я. Я хочу побачити Ерні… поцілувати його, потримати на руках. Малюк Ерні. Тепер він мій!

– Слухай, Бет, – каже він. – Ем… ну…

Я нахиляюся до крана й полощу рота теплуватою водою, спльовую в раковину.

– Є проблема.

– Проблема?

– Так.

Знаходжу рушника й витираю рота.

– Твоя мати, – каже він.

– Моя мати в Австралії.

– Я знаю, amore, але вона наше слабке місце. Так чи інакше, настане момент, коли вона запитає, що сталося з твоєю сестрою.

Він замовкає, і його відображення в дзеркалі насуплюється.

– Останнім пунктом, де бачили Алві, за всіма даними виявиться аеропорт Катанія, куди вона прибула, щоб погостювати в тебе.

Чорт. Він має рацію. Із мамою будуть проблеми.

– То що нам робити? Де тіло? – кажу я. Витираю обличчя рушником.

– Тіло в моїх хлопців, тут у Таорміні.

– І?

– Думаю, нам краще поводитися так, ніби нічого не сталось. Так, як до її приїзду, – каже він.

– А моя мати?

– Тобі доведеться зателефонувати їй і сказати, що Алві загинула. Запросити її на похорон.

Що за маячня?

– На похорон? Який похорон? Я думала, ми не можемо його влаштувати.

– Скажи, що похорон сьогодні. Вона на іншому кінці світу, вона не прилетить. Та якщо вона прилетить, то нічого. Про всяк випадок Ніно тримає тіло в себе. Це Сицилія. Тут можна влаштувати неофіційний похорон. Це справжній геморой, але нам це під силу. Це часто буває.

Я спускаю воду в рукомийник і змиваю пасту. Вона крутиться й крутиться в чаші, вниз і вниз