Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

дещо. – Що воно важке й без твоїх спроб розповісти мені, що я погана мати? Подобається тобі це чи ні, сонечку, але іншої матері в тебе немає. І поки ти живеш під моїм дахом, проявляй хоч трішки поваги.

Її вказівний палець тицяє мені в обличчя небезпечним колючим знаряддям.

На частку секунди я замислююся, а може, взяти її за руку й сказати: мамо, ну будь ласка, я люблю тебе, я сумую за тобою, я так хвилююся про тебе і те, що ти робиш із собою, і мені самотньо й страшно, і ти потрібна мені. Будь ласка, дозволь мені тобі допомогти. Будь ласка, допоможи мені. Бо я хочу це сказати, бо саме так мало закінчуватися те речення. Але натомість спалахують іскри, мене охоплює лють, і я відчуваю до неї не любов, а ненависть.

– Не думаю, що можна назвати це твоїм дахом, якщо ти не робиш тут нічого, крім як пропивати татові гроші й нехтувати своїми дітьми, – кажу я, протискаючись повз неї. – Ти маєш бридкий вигляд, ти тхнеш, як лайно. Всі знають, що ти п’єш, всі на вулиці, всі в моїй школі, всі в школі Ґрейсі. Воно й не дивно, що тато хоче бути від тебе якнайдалі. Я сьогодні відведу Ґрейсі. Заради Бога, прийми душ і зроби так, щоб від тебе не смерділо за кілометр, коли забиратимеш її.

Я збігаю сходами, хапаю свій наплічник, потім ранець Ґрейсі, витягаю її надвір і грюкаю за нами дверима. Чомусь я знаю, що нагорі, зачинившись у ванній кімнаті, мама плаче.

І я почуваюся кепсько, але вона змушує мене почуватися так само.

19

– Привіт, Лео! – помічаю його в черзі за обідом. Якщо пролізу вперед, можу отримати на горіхи, але мені треба поговорити з ним про знайдений телефон. Про Ч0рний М!сяць. Мені треба переконатися, що він не приховує інформації про Наомі. Аш сказала нікому не розповідати, бо це, можливо, нічого не означає, але я мушу знати.

– Лео, ідеш на репетицію?

– Так, буду за десять хвилин, – каже Лео, киваючи на Кашу, популярну, фігуристу, страшну, як атомна війна. – Я зараз трохи зайнятий, Редлі.

Але в мене немає часу чекати, поки Лео завоює ще одну дівчину, і до того ж я знаю, що це не та людина, поряд з якою він хоче бути.

– Лео, мені треба з тобою поговорити. Це важливо. Серйозно.

– Чорт. – Лео повертається до Каші, нахиляється ближче. – Знайду тебе пізніше, мала, гаразд?

Каша всміхається йому в стилі «може, і так, може, і ні».

– Серйозно, Редлі, – Лео дивиться на мене, коли ми виходимо з їдальні, – я був зайнятий.

– Це важливіше.

– Ну що цього разу?

Я чекаю, поки ми не виходимо з головної будівлі, підійшовши до закутка, куди діти приходять палити, цілуватися, або і те, і те.

Вивуджую з кишені «Нокію» та простягаю йому.

– Чорт. – Він хитає головою.

– Що це таке? Лео? – питаю я в нього. – Дивно для хлопця твого віку – ходити з одноразовим телефоном. І чому в ньому записано номер Ней? Між вами щось відбувалося? Ти знаєш, де вона була весь цей час?

– Що? Дідько, Редлі, ні! – трясе головою Лео. – Я не знаю, про що це ти. Думаєш, я ховав Ней і нічого вам не сказав? Так ти про мене думаєш?

Його ображений вираз обличчя заскочує мене зненацька, мені ніколи не спадало на думку, що моє ставлення щось важить для нього. Вигляд Лео, настільки ж невпевнений, як і у всіх нас, шокує мене.

– Ні. – Руки опускаються по швах, і я знизую плечима. – Хочеш правду? Я не знаю, що думати. Усе таке дивне, усі ніби збожеволіли. Мені здавалося, я добре знаю Ней, але те, що вона планувала втекти, виявилося для мене новиною, як і те, що в її життя відбувалося щось таке, від чого вона захотіла б…

Я замовкаю. Мені здається, ще не час розповідати йому про пісню Ней на «Туніфай».

– І Роуз, вона віддалилася, стала дивна, наче хоче спекатися мене…

– Не тільки тебе, мене теж, – каже Лео. – Знову його обличчя видається ображеним, і я раптом знаходжу пояснення його несподіваній симпатії до Каші: він намагається забути дівчину, в яку таємно закоханий. Мені знайоме це почуття.

– Із Роуз щось відбувається, – кажу я. – А ти ходиш із одноразовим телефоном, в якому записано номер Ней. Тож пробач, друже, але зараз уже все видається можливим.

– Ну добре, – здається Лео, підтягаючись і сідаючи на низеньку цегляну стіну, яка оточує щось на кшталт меморіального саду, зараз порослого здебільшого бур’янами, створеного на честь однієї дівчини, яка кілька років тому вчинила самогубство. – Я тебе, мабуть, розумію. І щодо Роуз, я теж розумію, що ти маєш на увазі. Але цей телефон – я про нього і сам уже забув. Аарон попросив мене його дістати, коли був у в’язниці. Інколи йому вдавалося добути на зоні телефон і ми розмовляли. Часом я дещо приносив йому, те, що йому могло там знадобитися.

– Хочеш сказати, що проносив йому контрабанду? – Мої очі широко розплющуються.

– Там нелегко. Контрабанда допомагає завоювати повагу.

– Контрабанда – це типу… наркотики?

Лео не відповідає, і я не можу повірити, що в мене й гадки не було про те, чим він займається. Може, він має рацію і всі ми просто граємося в друзів. Справжні друзі знають, що в кого відбувається.

– Чорт, Лео, а якби тебе піймали…

– Мені ще не було шістнадцяти, нічого страшного не сталося б.

Немає способу пояснити йому, що від думки про такі небезпечні речі мені хочеться блювати, тож я навіть не намагаюся.

– Але це не пояснює, чому тут вбито номер Ней.

– Тому що коли в перший вечір ми її шукали, ще коли я не знав, що її телефон вимкнений і що його немає, я подумав… Я подумав, що, може, вона візьме слухавку, якщо телефонуватимуть з незнайомого номера. Тож я набрав її. Але одразу ж увімкнувся автовідповідач. Я намагався кілька разів. Я подумав, що за пару днів спробую знову, тож записав її номер, але потім з’ясувалося, що її телефон зник, то я вже й не дзвонив.

І все ніби сходилося, а все ж Лео – один із моїх найближчих друзів і в нього був таємний телефон. Дивно якось.