Лідія Гулько - Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

— Підсоби дарунок неба.

Треба сказати, що грубість стародавніх людей не ображала Мишка. Він розумів: такими їх виховали умови життя. Ні прості скіфи, ні перси ніколи не дякували один одному за допомогу, не просили пробачення, не вживали чемних слів, на кшталт «прошу», «будь ласка». Грубість у ті часи вважалася ознакою сили. Сильному слабший прощав зневагу до своєї персони, образу і навіть побої. Тільки сильних і старших шанували. А з рівнею собі, з дітьми як скіфи, так і перси поводилися грубо.

Ось чому Мишко до дідугана не огризнувся. Навпаки, проворно до нього повернувся обличчям, готовий допомогти. Що за мана! Здивований хлопчик дивився на обкурений казан (дарунок неба!), до верхнього краю якого кріпилося кілька ручок, схожих на петлі. Мишко перевів очі на старого в замусоленому халаті. Сива кіска, туго заплетена на тімені, спадала на зморшкувате обличчя. Старий лаявся і смикав за ручку казана.

— Чого вилупився? Берися! — визвірився на Мишка.

Казан був важенний. Хлопчик з усіх сил упирався ногами, щоб відірвати його від землі. Старий скомандував:

— Узяли! І — раз!

Чарівні слова подіяли. Казан зметнувся вгору — і опустився у віз. На помічника старий навіть не глянув. Він любовно порядкував біля бронзового велетня. Підпихав жмутки сіна під його чорні боки. Беззубий рот рухався, творячи ніжне сюсюкання, немов до дитини. Мишко стовбичив поряд. Проте старий нехтував його увагою, удавав, що не помічає.

Тим часом у таборі зчинилося справжнє стовпотворіння. Із гучними гаслами вершники помчали у відкритий Степ. За ними з піснями посунула босонога голота. Зі страхітливим скрипом зрушували з місця застояні дерев’яні колеса гарб і возів.[49]

Старий усівся на передок. Розбирав віжки, що переплуталися, і негарними словами лаявся, згадуючи персів.

— Діду, візьми мене з собою, — пискнув Михайлик.

Старий навіть вухом не повів. Тримав у одній руці віжки, а другою високо заніс вузлуватий батіг — уперіщив коней.

Дерев’яні колеса закрутилися. Сива кіска зметнулася вгору.

— Чого гав ловиш! Стрибай! — сердито кричав старий, не повертаючи голови.

У Степу носився запах великої поживи, і кочівники від того шаленіли. Три скіфські царства, що зійшлися для великої сутички з персами, у подальшому не розходилися. Царі домовилися діяти разом і узгоджено. Савромати, будини і гелони, для яких щасливо минула загроза перської навали, не спішили вийти з гурту. Трималися вони скіфів чіпко. Ще б пак! Переслідували мету зірвати великий куш.

Увесь цей галасливий натовп кинувся наздоганяти Дарія. За кінними поспішали піші. Гримкотіли й підскакували на бездоріжжі фури, підводи, мажі, гарби, балагули, перські тачанки та колісниці. Перегукувалися між собою візники і пастухи, що гнали череди. Валували собаки.

Та чомусь, як шпарко не мчали верхівці, а наздогнати персів не змогли. Не перевтілилися же вони у вовків, що зирять із яруг, чи степових орлів, що невідступні у небі.

На коротких зупинках скіфи вивчали відбитки, залишені ступнями людських ніг, копитами та колесами. Ті відбитки чіткі, не вирівняні потоками і вітрами. Старші молодших переконували: сліди давні, бо дощів давно не було. Молодші зі старшими не погоджувалися. Заперечували: сліди таки вчорашні. І старші, бувалі вояки, чомусь вірили молодшим.

На одному з возів підскакує на вибоїнах і горбках наш герой. Попервах він сподівався розговорити їздового. Але той вперто вдавав глухого. Звівшись на ноги, періщив коней і валував: «Ліниві, старі шкапи. Пора з вас здерти шкуру». Михайлик розшолопав: старий мріяв побільше урвати від персів «дарунків неба» і через це втратив смак до спілкування.

На зупинках їздовий не спускав на землю казана, не куховарив. Сам харчувався чим-небудь, а малолітній пасажир перебивався водою і сухими коржами. Та хлопчик від того не страждав. Навпаки, потерпав, щоб не довелося бруднити рук кізяками.

Другого дня їхній віз, підскакуючи над землею як циганська хура, вирвався наперед. Тепер він тарахкотів колесами нарівні з швидкохідними колісницями. Мишко з надією вдивлявся в горизонт. Він тішив себе думкою: «Я стану свідком грандіозного побоїща. Ось повернуся на батьківщину і розповідатиму друзям про побачене. Ох і заздритимуть же мені хлопці».

Обабіч дороги мигкотіли стовпи зі слідами глибоких зарубок. Скіфи ковзали по них зором. Мишко здогадувався, що то дорожні знаки, встановлені, можливо, ще кіммерійцями.

Якось Мишко куняв, вколисаний рівномірним похитуванням скрипучого воза. Раптом хтось голосно назвав його ім’я. Хлопчик широко розплющив очі. Переповнений радісним сподіванням, рибкою скинувся.

— Фанагоре!

Батьків побратим смикав на себе повід, осаджуючи гарячого коня.

— Привіт, Михайле, сине мого побратима! Чому на возі, чому не на коні?

— Це тимчасово, — запевнив Мишко співрозмовника. — Узагалі-то я числюсь у загоні Скіла, серед вовків.

— То чому ж не серед вовків? — награно серйозно уточнив Фанагор.

— Скіл не пробачив мені того, що я був у полоні. Вважає мене перським шпигуном, — збрехав Мишко.

(Він хотів, щоб у Фанагора склалася гарна думка про нього.)

— Однак Іданфірс задоволений Скілом. На останніх зборах старших вкотре його виділив, — сказав Фанагор.

— Виділив? Як?

— Похвалив привселюдно. Надав більше прав. Отак розпорядився: «Хай Скіл зі своїми вовками веде перед. Скіл уже нам довів, що мислить стратегічно. Він хоч і наймолодший серед ватажків загонів, але перший зрозумів, що Перса треба завести в безводну місцину».

У Мишка чомусь засмикалося плече. Про себе він думав: «Відтепер Скіл зазнається ще більше. Може так статися, що і через три місяці мене до себе