Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

— Як б не сказав «крихкості». І ти, і я відчували на собі мамину силу, енергію. Двічі батьки собі житло власними руками звели! — не погодився з нею Микола.

Багато хто із знайомих звертав увагу на сильно здуті вени на ногах Надії Миронівни. А ще Віра пригадала випадок із останньою маминою сукнею. Ота модистка, що її зіпсувала, виправдовуючись, образливо зауважила: мовляв, у клієнтки «боки нерівні». На захист неньки стала обурена дочка. З роками вона зрозуміла, що, напевне, та швачка казала правду. Неможливо обштукатурити, побілити і пофарбувати власноруч два будинки і мати при цьому ідеальну поставу.

— Мама надірвалася, — сказала Віра.

Валя як була, так і залишилася винятковою дружиною, з цим не посперечаєшся. Крім кулінарії, ця жвава молодиця зналася на квітах. На доказ кілька розкішних кущів жоржин красувалися перед вікнами будинку. За дружиною було закріплено також городництво, але нині милуватися було нічим. Залишки останнього бою за врожай, як і наслідки будь-якої війни, не містили в собі нічого привабливого. Бадилля і розриті ями, зів’яла гичка і траншеї псували вигляд городу. Проза сільського життя з усіма її обставинами, як, наприклад, хворі хребти бійців за врожай, — оберталася згодом достатком, від якого ломилися погріб і комора. «Коли на цих грядках так випрацьовуєшся, то через пару років стаєш схожим на лантух із картоплею, хоч би і мав від природи гарну поставу», — зітхнула сестра. Перспектива осіннього городу справила на неї гнітюче враження.

Брат перехопив Вірин погляд.

— Є чималі земельні паї, разом — сім гектарів, — пояснив Микола. — Ці ділянки розкидані в різних місцях, і в Марії Григорівни не раз виникало бажання деякі з паїв продати.

— То в чім справа?

— Тут усім заправляє такий собі новоспечений поміщик. Від нього залежить усе. Паї паями, однак без креслень їх ніхто не купить. Наші ділянки розташовані поряд із панськими землями. А оскільки землевпорядник і поміщик грають в одну дуду, то цих креслень ні Валя, ні Марія Григорівна ще довго не матимуть.

— А суд?

— Хе! Спробували було мої «дівчата» судитися, та поміщик у відповідь засіяв їхні ділянки, не питаючи ні в кого на те згоди. Більше того, подав зустрічний позов. Тепер суд розбирається, кому належить урожай.

Густий виноградник захищав подвір’я від дощу. Біля воріт причаїлася охайна криниця з новим цеберком. Микола підійшов до неї і натиснув якусь кнопку. Лише тепер Віра звернула увагу на вмонтований тут пристрій. Цеберко спустилося вглиб і повернулося повне.

— У вас добра вода, — сказала Віра.

— Ще б пак. На своєму ж подвір’ї. Інші носять відрами здалеку.

— Чому?

— Санстанція провела перевірку і всіх нажахала. Буцімто вода в деяких колодязях містить нітрати, що перевищують норму в тисячу разів.

Зваживши на сестрин подив, Микола розвинув свою думку:

— Хіба ти не знаєш, що село перетворилося на великий смітник? Кожне таке-сяке містечко звозить сюди свій непотріб, промислові підприємства підкидають відходи. А тут і свого вистачає. Ти щось чула про бочки з дихлофосом? Я їх прибрав у Соболівці, але скільки такого добра розкидано по всіх сільськогосподарських угіддях, не знає ніхто.

Подружжя засиджувалось у Жабелівці аж до білих мух, з’являючись у своїй уманській квартирі лише під новий рік. У решту часу там було кому порядкувати. Син Валентини, який недавно одружився, крутився у торгівлі. Миколин пасинок ледве закінчив політехнічний інститут і не мав жодного бажання залишатись у сфері високих технологій, яких його там навчали. Ночами хлопець пропадав у якихось дивних нічліжках. Його врятували зв’язки вітчима: молодика влаштували на фірму, звідки він приносив гроші в конверті. Офіційно молодята ніде не працювали, харчуючись із села. Справедливості в цьому не було.

«Ось зараз мала б прийти яскрава молода парость. Але її немає, бо у дев’яності роки ця парость займалася зовсім не тим, що слід. Фарца, тіньові оборудки, наркотики. Народжені у вісімдесяті виявилися поколінням споживачів. Виробляти нічого не вміють, нічого як слід не вивчили, ні в що не вірять і ласі на дурничку, наче повії на зайву купюру», — подумала Віра, і її гострий профіль став ще більше нагадувати обрис якогось недоброго птаха.

— Побудемо тут до морозів. Треба ще наробити консервів із того, що там ворушиться у хліву, — зі смішком сказав Микола, хоча насправді йому було зовсім невесело.

У хаті тягнуло холодом. Газове опалення не вмикали з міркувань економії. Зігрівалися новинами з телевізора. Диктор розповідав про стійкий інтерес українців до роботи в західноєвропейських країнах. «За роки незалежності з України на пошуки роботи за кордоном виїхала майже третина кваліфікованих працівників. Наша країна посіла п’яте місце у світі за кількістю емігрантів». Брат знову з кривою посмішкою повернувся до Віри і сказав:

— Французький президент слідом за циганами може виставити за поріг і українців. Тих, у кого яскраво виражений кочовий ген.

Жінки навіть не змигнули, почувши його слова. Але Курилець продовжував ятрити свою душу. Його монолог нагадував відкриту трансляцію на весь дім. Валя з мамою, хоч і не відривали очей від телеекрана, слухали свого домашнього громовержця в примусовому порядку, будучи не в змозі зменшити гучність свого хатнього «мовлення».

— Україна стала схожа на цех з малокваліфікованою працею, — вів далі чоловік. — Жодне підприємство в Умані не працює. Але от чудасія: із соціальними виплатами у нас повний порядок. Іноземні кредитори відгодовують нас, наче гуску перед Різдвом. Своїм товаром забили наші полиці. Влаштували асиметрію в стосунках: до нас іноземці їдуть без віз, а ми до них не можемо потрапити без дозволу їхніх посольств. Просимося, молимося, пхаємося туди… А хіба в самій Європі немає проблем? Кожен четвертий молодий француз сидить без роботи.

Віра відсунулася від телевізора і мигцем показала братові, щоб він підсів до неї ближче.

— Слухай-но, поясни мені, що стало справжньою причиною твого розлучення з першою дружиною.

Микола озирнувся на Валю, яка, не відриваючись, дивилася телешоу «Дві зірки», і вже звичайним своїм голосом відповів:

— Гроші. Багато грошей. Шура намагалася мною маніпулювати, а коли в неї не вийшло, то розлютилась і довго переслідувала мене.

Невдовзі після розірвання стосунків вона навідалася до універмагу, де Микола був директором. Заявивши про свій статус дружини Курильця, жінка згребла з прилавків увесь дефіцит, який тільки можна було винести у чотирьох валізах. А за кілька днів по тому під приводом, що має почекати свого чоловіка, Шура дійшла аж до його кабінету і навіть перевірила шухляди письмового столу. Стривожені тривалою відсутністю свого начальника, який буцімто мав із хвилини на хвилину прийти, працівниці універмагу видворили жінку. Наступного дня Микола