Яцек Денель - Кривоклят

я робив паузу й водночас ставив на паузу увагу лікарів, що обстежували мене, і, своєю чергою, стежив, як довго вони витримають в очікуванні цього слова, немовби еякуляція, казав я, а вони всі випускали з-під підстрижених вусиків стримуване в легенях повітря, голосно, за скельцями окулярів вигладжували зморшки під примруженими очима, без зайвої манірності демонстрували, що на звістку про оргазмічне полегшення, яке знищувало, самі відчували воістину оргазмічне полегшення, бо якщо еротичний інстинкт поєднався з танатичним, то в їхніх графіках страждань і терапії знову все узгоджувалося, знову все було на своєму місці. Щоразу після кожного вироку я мусив опрацювати геть інший спосіб вийти з ув’язнення, бо попередній уже був викритий, лікарі виробили до нього імунітет, як бактерії до антибіотика старшого покоління, щоразу я мусив обмірковувати це детально, планувати з випередженням, щиро кажучи, ще в слідчому ізоляторі, ще під час судового процесу я паралельно писав свої судові промови й робив шкіци того, що називав своїм способом вийти з ув’язнення, своїм способом перейти через лабіринт, а проїжджаючи каретою швидкої через браму Медичного центру «Замок Іммендорф», я мав у голові розписану структуру своєї вигаданої одержимості та структуру відмови від неї, завдяки чому лікарі спочатку могли діагностувати мою вигадану одержимість, потім завдяки підкинутим мною ідеям вигадати спосіб лікувати мою вигадану одержимість, а потім спостерігати за зникненням своєї вигаданої одержимості й, врешті-решт, її цілковитим припиненням, що давало мені змогу перетнути браму Медичного центру «Замок Іммендорф» у протилежному напрямку, вже не каретою швидкої й під примусом, а добровільно й пішки, після чого знову спробувати виконати своє завдання й знову повернутися через ту саму браму, знову каретою швидкої, з новим детально опрацьованим планом, певна річ, пристосованим до конкретного закріпленого лікаря та тематики знищеного твору, щоб лікарі могли вчепитися за якийсь податливий початковий пункт, на який я їх наводив і від якого потім уважно вів їх далі; до конкретного закріпленого за мною лікаря я підлаштовував також різноманітні тики, які в собі виробляв і про які потім мусив постійно пам’ятати, незважаючи на те, про що йшлося: про компульсивне миття рук чи заспокоєння кільканадцятиразовим підняттям та опусканням накривки унітаза. Подейкують, ніби немає речі, нестерпнішої за нервовий тик, але вигаданий нервовий тик незрівнянно нестерпніший за невигаданий тик, він вимагає постійної, навіть патологічної уваги й зосередження, вигаданий нервовий тик може довести до божевілля, фактично він майже мене й довів до божевілля, не лише стеженням за тим, щоби його вдавати, а й уважним обрахунком, як слід із тику виходити, зменшуючи його частотність і таким чином маркуючи вихід із мого вигаданого божевілля, до того ж тики були тільки доповненнями до мого наступу, який щоразу провадився іншим способом, наприклад, коли ще тут працював доктор Шобер — невисокий товстуватий медичний чиновник із виглядом та поглядами штирійського отця-настоятеля, під доброчинним впливом якого я навернувся і вбачав кінець своєї хвороби в Господі нашому Ісусі Христі, щодня по кілька разів я вештався коридорами до каплиці і з каплиці, бо вже тоді запровадили ліки, які перетворювали ходіння на човгання, і в цій каплиці я проводив просто неймовірну кількість часу, коли я сьогодні згадую про тодішнє перебування в Медичному центрі «Замок Іммендорф», то думаю тільки про каплицю, про човгання до каплиці, сидіння в каплиці, участь у літургіях у каплиці, участь у богослужіннях у каплиці, човгання з каплиці й так далі, бо якщо навіть я був поза каплицею, навіть якщо сидів у своїй кімнаті, для сигналізування докторові Шоберу про новий етап моєї метаморфози, що відбувається, певна річ, завдяки милосердю Господа нашого Ісуса Христа, я сидів, вдивляючись у «Руки в молитві» Дюрера, скандально паскудну, просто нестерпну репродукцію рисунка з Альбертіни, яка теж виставляє на огляд назагал репродукції, можливо, не такі скандально кепські, але все ж нестерпні, і, вдивляючись у цю репродукцію, я безперестанку компульсивно вивчав релігійні гімни, бо як колишній тенор Чоловічого співочого кола «Пісенний вінок» у Сімбаху-ам-Інні я записався до церковного хору при каплиці Медичного центру «Замок Іммендорф», а доктор Шобер із кожним місяцем дедалі більше впивався успішністю своєї терапії, вислуховуючи мої скроплені слізьми зізнання про покуту й про те, що я все життя хотів бути кимось іншим, кращим, але завжди був тим самим — гіршим, що цього не змінила навіть лоботомія — процедура, ефективність якої неможливо переоцінити, але яка має все-таки більш обмежені можливості, ніж милосердя Господа нашого Ісуса Христа, бо тепер, я чітко це бачу, завдяки Господу нашому Ісусові Христу я, врешті-решт, стаю кращим, бо іншим, тепер я починаю розуміти, казав я доктору Шоберові, делікатно пощипуючи рукав його халата, під яким я відчував рукав сорочки, не чіпляючись надто сильно, бо це його налякало б, лише пощипуючи, показуючи всю свою релігійну пристрасть, поєднану все-таки з несміливістю, тепер я починаю розуміти, чому Творець усе-таки дістав мене з вигрібної ями, у яку я впав, коли мені було два рочки, зрештою, якби я там втопився, всі ті прекрасні картини й далі залишалися неторканими, казав я, тому я роками не розумів, чому він не тільки штовхнув мене у вигрібну яму, а й із неї дістав, чому зробив так, що сусідка моїх батьків, пані Ґольдфусс, що розмовляла, як розповідалося згодом, із моєю мамою біля хвіртки до нашої ділянки, запитала: А де ж це подівся ваш гарненький синочок, через що моя мама почала роззиратися, потім ходити подвір’ям, врешті-решт, бігати з криком разом із пані Ґольдфусс, що також бігала й кричала, що, як розповідали мені через роки, кричала значно гучніше і з більшою перейнятістю, ніж моя мама, чому Творець зробив так, що мене вдалося дістати з вигрібної ями і врятувати мені життя, отже, тому, підкреслював я, показуючи навколо, що мало щось означати, хоча, по суті, не означало нічого. Однак для доктора Шобера було явним знаком моєї метаморфози, що у відповідний момент відчинило переді мною браму Медичного центру «Замок Іммендорф», яку охороняли Длугий і Ауербах, браму, зазвичай щільно зачинену, але яку відчиняли не так ключем, як відповідним підписом головного лікаря доктора Ганса Арніма-Кельманна на відповідній перепустці, і таким чином відчинило переді мною також віконце каси на станції Гетцманнсдорф-Вуллерсдорф і чергові віконця, двері вагонів, купе, врешті-решт, двері Старої пінакотеки в Мюнхені, де на мене вже чекав «Автопортрет» Дюрера. Потім, певна річ, лікарня, судовий процес, ув’язнення і знову лікарня, цього разу зовсім інша, де я протягом чотирьох років поглиблював методи психоаналізу в класичному фройдистському