Яцек Денель - Кривоклят

тут, подумав я, намацуючи в кишені пляшку з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, але що — «Вавилонська вежа» чи «Мисливці на снігу», «Вежа» чи «Мисливці», «Мисливці» чи «Вежа», за один раз не вийде, задалеко, «Мисливці» в кутку, «Вежа» посередині протилежної стіни, облити кислотою за один раз «Вежу» та «Мисливців» абсолютно неможливо, не в такій великій залі, не з цим розташуванням, не з моїм ревматизмом і контрактурами, я гарячково думав: якщо обіллю «Вежу», «Мисливці» залишаться незворотно необлитими, якщо обіллю «Мисливців», незворотно необлитою залишиться «Вежа», світ без «Вавилонської вежі» Брейґеля уявити собі неможливо, але неможливо уявити собі також і світ без «Мисливців на снігу», облити «Мисливців на снігу» і, скажімо, «Похмурий день», а не облити «Вежу» є насмішкою, облити «Вавилонську вежу» й, скажімо, «Війну посту з карнавалом», а не облити «Мисливців» є насмішкою, гарячково думав я, аж почав пітніти й мусив вийти із зали Брейґеля, яка мене перемогла. Я несвідомо кружляв, все ще стискаючи в кишені плаща пляшку з кислотою, стискаючи її так міцно, що в певний момент перелякався, що роздушу її і до шраму на стегні додасться новий шрам — на руці, а крім того, певна річ, компрометація, крім того, весь план летить під три чорти, крик болю, з усіх боків збіжаться люди — і відвідувачі, й охоронці, які захочуть допомогти, але, звичайно ж, завадять, звичайно ж, увесь продуманий план зазнає краху, і на наступні роки, якщо не на десятки років, мене запроторять до Медичного центру «Замок Іммендорф», від однієї думки про це мене обдало холодним потом, і це зовсім не риторична фігура, піт, по-справжньому холодний піт, почав стікати по мені великими краплями — по чолу, під пахвами, по спині, я одразу випустив пляшку, вийняв руку з кишені й кілька разів витер її об закот плаща, і саме в цей момент зрозумів, що стою перед Вермером, якого сюди якраз перевісили із зовсім іншої зали цього крила. Є чимало Вермерів, яких я облив би зі справжнім задоволенням і з переконанням, що цілюся в безапеляційний шедевр, не лише «Жінку з перловим намистом» із Dahlem Museum у Берліні, яку, зрештою, облити мені не вдалося через незграбне діставання пляшки з кишені, ба більше, мабуть, я можу сказати без особливого перебільшення, що із задоволенням облив би мало не кожного Вермера, але віденська «Алегорія живопису» належить до його найгірших робіт, щиро кажучи, якщо оминути помпезну «Алегорію віри», сумнівну «Святу Пракседу», копію італійського партача, і ще сумнівнішу «Дівчину за вірджинелом», це, можливо, саме та його картина, яку я облив би кислотою з найменшим бажанням, щоб не сказати без найменшого бажання, сам, щиро кажучи, не знаю чому, врешті-решт, і портьєра на першому плані, і вузькі чорні смуги малярського балахона на білому тлі сорочки, і мапа на віддаленій стіні нічим не поступаються найкращим Вермерам, у віхті на голові алегорії, у цьому пласкому блакитному листі лавру є щось, що мене завжди відштовхувало від цього полотна в якийсь геть непоясненний спосіб, зрештою, моя дружина також не змогла його полюбити, так, як інколи не можеш полюбити людину, яку часто бачиш у спільних знайомих, із якою обмінюєшся люб’язними й корисними словами, однак і далі тримаєш на відстані, саме так і моя дружина, і я завжди тримали на відстані віденську «Алегорію живопису», цей приклад, за словами моєї дружини, неталану австрійців, які мають найгіршого, якщо не брати до уваги «Алегорію віри», Вермера, і цього не компенсує нам навіть багатство феноменальних Брейґелів, дюжини просто геніальних Брейґелів не вистачає, аби компенсувати нам того кепського Вермера, Вермера кепського, певна річ, тільки на тлі інших Вермерів, та все ж таки кепського; а не вистачає, щоб компенсувати, оскільки жоден справжній шедевр не замінить іншого шедевра, так само як жодна людина не замінить іншої людини, думав я. Коли я отак ходжу від картини до картини, думав я, мене, мабуть, приймають, якщо, певна річ, не приймають мене за переможця телеконкурсу, місцевого політика, власника футбольного клубу чи іншого духовного черв’яка того типу, отже, приймають мене, вочевидь, за звичайного так званого любителя мистецтва, а зважаючи на мій вік, можливо, навіть за так званого знавця мистецтва, і в цій формі, у цій уявній формі я почуваюся найкраще, я почуваюся в ній як у власній шкурі. Ніхто з них, навіть якби й упізнав у мені Кривоклята, не уявляв би, скільки коштує мені вхід до цього музею, яку ціну я сплачую за це і в якій валюті: наступні роки на заняттях доктора Іммерфолля, на терапії зайнятістю, дні, тижні, місяці й роки найогиднішої лікарняної їжі, до того ж її споживання, бо таку огидну їжу неможливо їсти, її можна лише споживати в найвідразливішому товаристві, ніхто з них взагалі не оперував цими валютами. Авжеж, вони дозволяли себе принижувати на роботі, у шлюбі, у своєму так званому нормальному житті, але ніколи не мусили скоритися, ніколи не мусили зректися самих себе, аби відвідати який-небудь так званий заклад культури, тоді як я був змушений заплатити найвищу ставку, ставку воістину нелюдську, щоб прийти сюди сьогодні й блукати в непевності від зали до зали й від картини до картини. Навіть тепер, уже як вільна людина чи принаймні в певному сенсі тимчасово вільна, я тремтів від самої думки про приниження, яких я зазнав, про все, що мусив пережити для виконання завдання, принаймні для початку ще однієї спроби його виконати, найімовірніше, знову невдалої, я пригадав абсолютно нестерпні моменти терапії, коли мусив удавати, що беру за чисту монету всі їхні розмови про провину, що свідчили, зрештою, про цілковите нерозуміння сутності призначеного мені завдання, ті моменти, коли я мусив клястися, що нищив картини через свій комплекс меншовартості, Змалку, казав я, дивлячись лікарям, що обстежували мене, в очі, і таким чином обстежуючи їх, змалку мене називали ледарем і дурнем, ставилися зі зневагою, що породило в мені нищівний інстинкт, казав я, таємно тремтячи від огиди до самого себе, що я взагалі спроможний вимовити всі ці брехні, всі ці принизливі, негідницькі ідіотизми, отже, змалку, казав я, у мені зріла ця злочинна енергія, що штовхала мене до вчинків, про які я шкодую, але які були, і нині я це розумію, казав я, і далі дивлячись лікарям просто в очі, підсвідомим криком по допомогу. Сам акт знищення, казав я, одразу ж давав мені полегшення, я відчував його, не знаю, як це сформулювати, це було щось, немовби —