Яцек Денель - Кривоклят

варіанті, обстежуючи одну досвідчену лікарку, на якій я випробовував найрізноманітніші історії про дитячу загальмованість, комплекси травм, реальних або вигаданих, а також здорову дозу сексуальних ліків, із чого щонайменше півроку ми присвятили на з’ясування, чи обливання кислотою картин було символічною еякуляцією та чи в момент цієї символічної еякуляції я відчував геть несимволічне сексуальне збудження, що, врешті-решт, привело мене спочатку за браму лікарні, потім до невдалого експерименту з «Жінкою з перловим намистом» у Берліні та до невдалої поїздки до Лондона, коли я, несила вибрати між «Венерою і Купідоном» Веласкеса та «Подружжям Арнольфіні», врешті-решт, вийшов із National Gallery ні з чим і ні з чим переплив Ла-Манш, врешті, до вдалого експерименту з «Оплакуванням Христа» Мантеньї, що, своєю чергою, знову привело мене до арешту, жахливого італійського процесу й так далі. Крім того, коли я потрапляв до лікарні, до мене жодного разу не поверталося те, що я знав із молодості, тобто страхи, паралітичні страхи, галюцинації, судоми, напади, справжні, а не вигадані тики, тепер я був щоразу просто ідеально здоровим, бо важило тільки завдання, і в перерві між його виконанням, його примусово порізаним на шматки виконанням я набирав ендоспорної форми, наче комаха в сплячці, наче ховрах, що засинає на зиму, не робив нічого, що не було безпосередньо пов’язане із завданням, тобто звільненням із Медичного центру «Замок Іммендорф», придбанням сірчаної кислоти й новим наближенням до якогось шедевра. І цього разу, як і завжди, я обрав вихід з ув’язнення, а свободу мені принести мала відразлива для мене самого, просто вульгарна пристрасть, із якою я ставився до всіх курсів терапії зайнятістю, тією мірою, що доктор Іммерфолль, попри те що особисто мене не жалував, просто не міг нахвалитися моїм незвичним старанням, моїми перебуваннями в залі після курсів і реалізацією додаткових праць, для власного задоволення, як я казав, хоч мало речей завдавало мені так багато неприємності, ніж перебування з бандою кретинів в одній залі з настільки огидними людьми, як машиніст з Амштеттена чи дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна, а крім того, вдавання, що поділяєш їхній так званий творчий ентузіазм, який, певна річ, не мав нічого спільного з творчістю, оскільки ні машиніст з Амштеттена, ні дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна не мають у собі ні на гріш творчої сили, займаються в найкращому разі переробкою, тобто з одних речей роблять інші, з паперу для акварелі, найдешевшого, зрештою, з найдешевших акварельних фарб і з води як такої вони роблять так звані акварелі, які, однак, далі є лише фарбою на папері, нічим більше, у найкращому разі так звана акварель дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна з однаковим успіхом могла набрати форми аркуша паперу, на якій стоять миска з водою і слоїк із фарбою, бо те, яким чином вода й фарба були розмазані по паперу, нічого не додає, навпаки, я сказав би, що знищує певну просту красу чистого аркуша, чистої води й чистого барвника в слоїку. Нічого кращого не можна сказати про машиніста з Амштеттена і його так звані роботи, хоч це радше антироботи, що були наслідком найгірших духовних лінощів, ходіння лінією найменшого опору, геть відразливої поступливості перед усім, до чого призвичаєний; бо якщо ми іноді говоримо про твори, що вони є роботами того чи іншого художника, то маємо на думці не лише роботу, пов’язану з ґрунтуванням полотна, виснажливим вкриванням його фарбами, лаком і так далі, а й роботу, яку він виконав, аби продертися крізь свої згубні звички, крізь комфорт бездумного повторювання того, що вже раніше вмів зробити, а від чого машиніст з Амштеттена, захоплений бездумністю, був, певна річ, якнайдалі, і в цьому сенсі він був чудовим об’єктом досліджень доктора Пауля Іммерфолля, який міг із задоволенням спостерігати за цілковитим браком розвитку свого пацієнта, що постійно виготовляє попільнички, схожі одна на одну, наче дві краплі води, чи так само незмінні картинки із зображенням гномиків, зрисованих із наклейок, що згідно з так званими знаменними науковими працями доктора Пауля Іммерфолля свідчило про приборкання нервовості та успішність застосованої терапії. Не варто, певна річ, додавати, що якщо я хотів покинути Медичний центр «Замок Іммендорф», то був змушений дотримуватися визначеного лікарем шляху, а отже, стежки постійної вторинності, просто розпачливої вторинності, яка кожну чутливу людину довела б до божевілля і насправді мало не довела мене до божевілля через щоденне повторення однакових вторинних занять, однакових банальних жестів — без кінця, без кінця. Тож окрім спостереження за своїми секретними дослідженнями, тобто замірами часу, який я проводжу в товаристві ідіотів, я відкрито реалізував художній проект, остаточним результатом якого мало бути зовсім не, як підозрював доктор Пауль Іммерфолль, створення циклу гуашей, а отримання перепустки, що давала мені можливість перетнути браму закладу, і заради цього я мусив переконати доктора Іммерфолля, що його абсурдна й геть недієва терапія дає, всупереч його прогнозам, вражаючі результати у випадку одного-єдиного пацієнта, пацієнта Кривоклята, і хоча вона жодним чином не подіяла ні на дружину аптекаря з Браунау-ам-Інна, ні на машиніста з Амштетгена, ні на решту ідіотів і негідників, які в залі практичних курсів і терапії зайнятістю гаяли день за днем на клеєнні аплікацій із кольорового паперу, зрештою, найдешевшого, та ліпленні фігурок із пап’є-маше, хоча, по суті, як і всі терапії, вигадані лікарями, вона мала на меті якщо не погіршення, то принаймні непокращення стану здоров’я пацієнтів, то у випадку пацієнта Кривоклята була не просто успішною, а надуспішною, оскільки реалізувала розділи «Художньої терапії зайнятістю в лікуванні хвороб і психічних розладів» авторства доктора Пауля Іммерфолля, Відень, 1997, видання перше і, на щастя, єдине; так, пацієнт Кривоклят, який почав виявляти різноманітні симптоми, описані в першому розділі «У яких психічних хворобах і розладах може допомогти художня терапія», спокійно й навіть послідовно позбувався їх протягом наступних років, відбуваючи всі стадії аж до десятого розділу «Одужання». Упродовж цього часу пацієнт Кривоклят виконав, навпереміну закусуючи губи й стискаючи зуби, лаючи за найдешевші матеріали, придбані, що нам ніколи не забували нагадувати, з переобтяженого бюджету лікарні, близько півтори тисячі робіт із такими назвами, як «Погідний пополудень», «Шанс», «Врятований наукою», щодня по дві, а іноді три штуки, які, певна річ, поруч із мистецтвом навіть не лежали, які є образою для мистецтва і в найкращому разі пов’язані з мистецтвом покидання закладів, лікарень і медичних центрів, а все тільки для того, щоб сподобатися цьому деспотичному штурпакові, який навіть перед Вермером, навіть перед Рембрандтом і ван Гогом, особливо перед ван Гогом,