Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

Ну, то й не треба. Я й сам, без тебе, впораюся. Подумаєш — цяця… Та від тебе корис­ті, як з козла молока…

— Як з козла? Якщо вже на те пішло, то козел — це не я!

— Пішла ти…

— Сам пішов…

І він пішов. Вірніше, вискочив. Гучно грюкнувши дверима.

«Оце та-а-ак. Ось так день народження, — засмутилася я. — Недаремно я його не люблю…»

Треба дівчатам зателефонувати. Зберемося, сходимо в «Рай».

Але не попереджені заздалегідь подруги нікуди йти не хотіли. І взагалі мій день народження був їм до лампочки. У кожної виявилися якісь справи, що їх ніяк не можна було відкласти на завтра або взагалі забути про них. Мені стало прикро до сліз.

«Ось і скажіть на милість, що тут доброго? Чекаєш свята, щоб хоч якось розвіяти смуток від настирливої старості, а натомість — кілька нових зморшок і сивих волосин. Та це ще нічого, для волосся існує безліч різних фарб. А як бути зі зморшками? Зрештою, для цього є макіяж. Якщо добре постаратися, то… Кажеш, я нікому не потрібна? Це ще побачимо. Візьму й влаштую собі день народження сама. І нехай усі вони котяться…»

Отак я почала здійснювати задумане.

Відмила себе у ванній, повній піни, під музику Вівальді. Ретельно уклала волосся, зробила вражаючий макіяж. У проміжках підбадьорювала себе чашкою кави або ковтком «Хеннессі». Вибрала сукню, аксесуари до неї. Після такої виснажливої роботи десь під шосту вечора, почепивши на ніс сонцезахисні окуляри від «Шанель», ступила на поріг «Раю». Сек’юриті, який відчинив мені двері до ресторану, був уражений.

— Дівчино, ви що… одна… сама? — белькотів він, жадібно впиваючись очима в мою напівпрозору, кольору стиглої вишні сукню з глибоким декольте.

Скажу відразу, що не звинувачую цього стража, який очманів від мого вигляду. Сукню шила моя подруга Олена, скопіювавши її з моделі від Джорджо Армані. Вона нам впала в око в одному бутику. У подруги — досвідчене око і золоті руки. Прикид вийшов, як на мене, навіть кращий, ніж у знаменитого кутюр’є, бо все сиділо на мені, «як улите». Декольте глибоке, але не вульгарне, все, що потрібно, на виду. Сукня облягає талію і стегна; спідниця розлітається прозорими переливистими складками донизу, ефектно відкриваючи мої стрункі (чого приховувати?) ноги.

— А мені що, потрібен ще хтось, щоб ви пропустили мене всередину?

— Та ні… ну, що ви, — знітився коротко стрижений сек’юриті. — Просто така… гарна… м-м-м… дівчина…

— То я можу нарешті увійти?

Я ненавиділа оте «м-м-м»!

— Так, звісно. Ласкаво просимо, — на його обличчі з’явилася стандартна посмішка.

— Ідіть за мною.

Провівши мене до столика і вручивши меню в шкіряній обкладинці, він вклонився і пішов.

«Так, Анфісо, ну, прийшла до ресторану, довела до заїкання бідолашного сек’юріті. А далі що?»

Спочатку замовила чемному офіціантові вишукану вечерю: салат «Цезар», тушкованого в сметані з грибами кролика. З алкоголю вирішила замовити коньяк, щоб не змішувати напої і завтра зранку не мучитися від головного болю. Прийнявши замовлення, офіціант пішов.

Через хвилину побачила його з букетом жовтих троянд. Кому він їх несе?

«Мої улюблені», — позаздрила я якійсь щасливиці. Офіціант із букетом проходив повз мене і раптом спинився.

— Це вам. Від отого джентльмена.

— Що? Мені? Від якого? — аж підскочила я.

І тут побачила молодика, який прямував до мене впевненим кроком голлівудського красеня. Високий стрункий брюнет. Широкоплечий. Темне, не надто коротке, укладене в модному безладі волосся, палкий погляд… Ах!

— Із днем народження, вас, Анфісо. Дозвольте присісти? — наблизившись до столика, галантно запитав він.

«Хто він? І звідкіля знає, як мене звати, і що в мене день народження?»

Я ошелешено мовчала. А він, відставивши стілець, сів, не дочекавшись дозволу.

— Здивовані? А ми давно знайомі…

— Це що, Олег розстарався?

Я не зуміла приховати іронії. Подумала тільки, що треба поставити цього красунчика на місце і випровадити геть. Але у мене забракло сил це зробити. Нехай усі бачать… Молодий, десь років тридцять п’ять, не більше. Ні, це не Олег, навряд чи. Він, швидше за все, надіслав би якогось давнього приятеля.

Володар палких очей чарівно посміхнувся, проігнорувавши запитання, що крутилось на язиці.

— Та-а-ак… Ну гаразд. І що ж вам від мене потрібно?

— Річ у тім, що така жінка, як ви, не повинна залишатися на самоті у свій день народження.

— Он як? Вирішили скрасити мою самотність? З якого дива?

— Хоча б тому, що я зобов’язаний це зробити, якщо вже так вийшло.

У цей момент до столу підійшов офіціант. На таці в нього стояло замовлення. Усе було з розрахунку на двох.

«Цікаво, він сам за себе заплатить чи почепить на мене?» — Я трохи розгубилася.

— Не варто хвилюватися, наша вечеря оплачена.

І він усміхнувся відкрито й доброзичливо. Моя напруга випарувалася, наче вітер розігнав хмарки на небі. Фух — і нема!

Мені раптом і стало абсолютно все одно, хто оплатив вечерю. І як зреагує на мене чоловіча половина ресторану і так само — жіноча.

— Давай на «ти», — красень, налив у фужери шампанське.  — За тебе, Анфісо…

— Он як? Дивно. Мені здається, що я бачу вас, пробачте, тебе, вперше…

— Ти просто не помічала мене… — загадково прошепотів мій співрозмовник.

— Якщо я вип’ю шампанського, у мене завтра голова розколюватиметься, бо вдома бавилась коньяком… Не хочу змішувати напої…