Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із горою.

Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує уверх. Я дивлюсь у небеса і бачу, як над мамкою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.

— Це твій ангел-хранитель, — сказала мені добра гора Ловачка.

Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.

А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який, власне, і спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу Кемакову, на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох дурнів — охрестити мене і щільніше наблизити одне до одного барона і герцогиню: вони вже кілька років пробивались амурними стрілами, а до весілля не доходило. На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священнодійство хрещення мали розбудити у серцях підтоптаних любовників гаму хвилюючих емоцій… Барон і герцогиня, мислили мої родаки, мають одразу, ледь не кинувши мене посеред дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку гаму почувань і емоцій збудив я у серцях хрещених нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився у життя — барон і герцогиня таки кинули мене посеред дороги. А виглядало це так…

Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути корчму Пітя Жидика: після церковного освячення, за традицією, мусіло йти і світське хрещення.

Барон замовив собі і герцогині горілки і пива. А мене, аби не заважав молодятам чаркуватися і чаруватися, поклали на стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім — за мамку, за нянька… І тут барон висловив мрію — чи не обзавестися найближчим часом вже і їм, з герцогинею, таким потятком, як я…

Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки — і полетіли у голові всі стрілки…

Почувши про мрію Калошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: «Та нам, Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде…»

І поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон отетеріло подивився на герцогиню і просичав:

— Я тобі не клепав!

— Та то не ти, Ілечку, — знову ляпнула шалена герцогиня. — То мене в Лавках напомпували.

І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила, герцогиня розревілася… Плачучи і каючись, пані Едінбурзька розповіла жахливу історію про те, яку страшну наругу над нею вчинила нечиста сила.

Виявилося, кілька місяців тому герцогиня із матір’ю зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі на мамку напала страшна дристалка… Стара так кріпко засіла в кукурудзі, як руська розвідниця — танками би її звідти не вибили. Отож, герцогиня мусіла йти сама.

— Як? У Лавки сама! — заричав барон. — Там же єдні жівани і курваші!

— А мамка мені дали пищалку, — безвинно мовила Едінбурзька. — Вони сказали: «Кедь, Юльчо, хтось над тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку».

— Я так і знав! — сплеснув руками Калошня. — 3 ким поведешся — од того й забеременієш!

Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: «Коли весілля закінчилося, усіх дружок поклали спати у кухню… Я штось довго ся вертіла… вертіла… І раз лем виджу через вікно: лізе штось дуже лохматоє і страшноє. Остановилося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю, дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати… Я — шусть рукою, а в нього, най ся не приказує, хвостище, як ручище… Я так ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище райбало[50] вовсю. Но я, знамо, зчинилася, што сплю, нич не чую… бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: „Но райбай, так райбай, авбись яйця стратив.“ І чинюся, што далі сплю…»

— Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали?! — репетував барон.

— Но, та пак коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, — сказала герцогиня.

— Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею верещати, — плюнув барон Калошня, різко розвернувся і вилетів із корчми…

— Ви таке дурне чули, Пітю: з ким поведешся — од того й забеременієш? — звернулась до корчмаря Юльча. — Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти…

І, грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.

А я тим часом і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче: і не відав, чи ніжно милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом я збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилась по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами «Біломорканал», прілими пряниками, маринованою кількою і, конєшно, перегаром «Московської» чи… Доки я, спеленаний на столі, пригадував, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть