Віктор Гюго - Трудівники моря

молоком вісімдесят дев'ятого року». На Гернсеї це молоко вважалося не надто якісним.

Траплялося все ж, що мес Летьєрі йшов проти здорового глузду. Важко бути послідовним у маленькій країні. Щоб мати спокійне життя, у Франції слід «дотримуватися правил пристойності», в Англії — «бути респектабельним». Скільки всіляких умовностей обтяжує життя респектабельної людини, починаючи від виконання того, що личить робити по неділях, і кінчаючи бездоганно зав'язаною краваткою. «Не треба допускати, щоб на тебе показували пальцем», — ось іще один невблаганний закон. Коли на тебе показують пальцем — це майже все одно, що піддають анафемі. Маленькі містечка — болото пліток, де мистецтво злісних пересудів досягає небувалої витонченості; то справжнє прокляття, тільки в зменшеному вигляді, ніби побачене з другого кінця лорнета. Найстійкіші люди бояться цього лиха. Можна не відступати перед картеччю, не відступати перед ураганом, але перед пані Пащекухою утриматися годі. Мес Летьєрі був скоріше впертий, ніж послідовний. Але під гнітом пліток згиналась навіть його впертість. Він «розбавляв вино водою» — це місцевий вираз, який позначає таємні поступки, іноді навіть ганебні. Він тримався осторонь служителів культу, але не закривав наглухо перед ними дверей. В офіційних випадках, зокрема в дні, призначені для пастирського відвідування, він досить люб'язно приймав і лютеранського пастора, і католицького капелана. Час від часу йому спадало на думку провести Дерюшетту в англіканську церкву, куди вона, як ми вже говорили, заходила тільки чотири рази на рік — у великі свята.

Кінець кінцем ці поступки, які дорого коштували Летьєрі, анітрохи не схиляли його в бік представників духівництва, вони тільки дратували його, посилювали душевно сум'яття. І він винагороджував себе тим, що починав висміювати церковників ще більше. Людина незламна, Летьєрі був уїдливим тільки щодо священнослужителів. І змінити його ставлення до них хоч на дещицю було неможливо.

Безперечно, тут виявлявся його темперамент, і треба було миритися з ним таким, який він уже є.

Мес Летьєрі не міг терпіти духівництва, всякого духівництва. В його нешанобливості проскакувало щось революційне. Всі віровизнання були для нього шиті на один копил. Він не віддавав навіть належного сектантству, яке не визнавало церковних святощів, присутності у них самого творця. У своїй короткозорості він не бачив різниці між пастором і абатом. Він плутав преподобного доктора з преподобним панотцем. Казав: «Веслей[97] не кращий за Лойолу». Побачивши пастора з дружиною, він відвертався. «Одружений піп!» — вигукував він, підкреслюючи ці два слова, поєднання яких для француза тієї епохи здавалося безглуздим. Летьєрі розповідав, що під час свого останнього перебування в Англії він бачив «лондонську єпископиху». Його обурення супроти подібних одружень доходило до несамовитості. «Спідниця не може побратися зі спідницею!» — викрикував він. Він охочіше сказав би: «Не чоловік, не жінка, а піп». Він осипав представників англіканського та католицького кліру одними й тими ж грубими та зневажливими епітетами, обзивав довгополих обох церков одними й тими ж лайливими виразами і не завдавав собі труда розрізняти, хто з них католик, а хто лютеранин, заодно припечатував їх міцними простомовними висловами, які тільки були в ті часи. Дерюшетті він казав: «Виходь за кого хочеш, тільки не за довгополого».

XIII. Де краса, там безтурботність

Всяке почуте слово глибоко вкарбовувалося в пам'ять меса Летьєрі, всяке почуте слово влітало Дерюшетті в одне вухо, а вилітало з другого. В цьому і виявлялася відмінність між дядьком та небогою.

Як ми вже мали можливість дізнатися, Дерюшетта була вихована так, що чи не змалку звикла до безвідповідальності. Легковажне непродумане виховання — наполягаємо на цьому — несе в собі чимало таємних і небезпечних несподіванок. Намагання створити своїй дитині безхмарне життя уже з пелюшок, мабуть, не цілком виправдане.

Дерюшетта уявляла, що раз вона задоволена, значить, усе добре. Зрештою, вона відчувала, як тішиться дядько з того, що їй весело. Вона майже у всьому погоджувалася з месом Летьєрі. Її побожності вистачало тільки на те, щоб чотири рази на рік побувати в церкві. Ми бачили, як вона вирядилася на Різдво. Життя вона не знала зовсім. В неї було все для того, щоб одного чудового дня закохатися по самі вуха. І, чекаючи своєї миті, вона була безтурботна.

Вона співала що попало, жила моментом, зронювала слівце й тікала, щось починала робити й кидала, одне слово, була чарівною. Додайте до цього англійську свободу звичаїв. В Англії діти гуляють самостійно, дівчата — самі собі пані, на підлітків ніхто не накидає нашийників. Такі там звичаї. Трохи згодом ці вільні дівчата стають жінками-рабинями. Ми вживаємо ці два слова в їх найкращому розумінні: вільні — поки ростуть, рабині обов'язку — як вийдуть заміж.

Прокидаючись вранці, Дерюшетта ніколи не пам'ятала, що вона робила вчора. Вона б розгубилася, якби ви її спитали, чим вона була зайнята минулого тижня. І все ж наставали хвилини, коли душу її облягала безпричинна туга, якась неосмислена недуга, так, ніби похмура тінь життя спадала на її квітучу, радісну юність. І на блакитні небеса набігають хмарини. Але хмарини швидко щезають. Напад туги закінчувався вибухом сміху, і Дерюшетта сама не знала, чому їй було сумно і чому знову стало весело. Для неї все було грою. Перехожим перепадало від її пустощів. Вона дражнилася з хлопцями. Якби їй попався на дорозі сам диявол, вона б його не обминала, неодмінно викинула б якогось коника. Вона була чарівливою і в своїй невинності зловживала цим. Граючись, вона ранила посмішкою, як кошеня кігтиками. Вам боляче — тим гірше для вас. Вона про це й не думає. Для неї не існувало вчорашнього дня, вона жила в повняві сьогодення. Ось до чого доводить надмір щастя. Спогади Дерюшетти танули, як роса на сонці.

КНИГА